Глава 3

Аден прокинувся за секунду до того, як повністю випасти із свого гамака. Цей нещасний шматок зашкорубілої від часу тканини точно не був розрахований на такий зріст, як у воєнокомандувача. Чоловікові доводилось раз по раз прокидатись уночі на підлозі. Мало того, що гамак був тоненький і короткий; він ще й крутився як колесо у возі від хвиль, що здіймали корабель вверх та вниз, а потім ще й кидали його зі сторони в сторону.

- Клята посудина, а не корабель. – Розгнівано пробубнів Аден, піднімаючись на ноги. Тіло його нило, спина гуділа так, як ніби він – креветка, що вперше намагаєтся розпрямитись. Така ритуальна біль супроводжувала чоловіка щоденно. – Щоб я ще раз погодився хоч на одну місію. Боги, хто тягнув мене за язика! – прикрикнув він, розминаючи ногу, що затерпла.

- Що ти крик розвів, вояка? – невдоволено пробубнів Дікл. Він напружено примружив очі і перевернувся спиною до Адена,  намагаючись влягтись зручніше. Як ніби то було можливо. – Дай поспати вже. Не дасиш спокою і тут.

- Не хотів нічого робити, то не треба було їхати. – буркнув Аден, натягаючи свого коричневого шкіряного черевика. – І, до речі, пора вставати, філософ.

- Та встаю я… - простогнав Дікл, перевернувшись на спину. Його руки тепер бовтались у повітрі, як дві безвільні гілки на вітру.

Аден тепер трохи жалів, що взяв напарника в дорогу. Дікл був єдиним, про що Аден попросив, аби відправитись на міссію від короля. На той момент це здавалось йому дуже гарною ідеєю з декількох причин.

По перше, Дікл був професором вищої королівської школи і міг похвалитися знаннями із різних сфер життя, включаючи ті, яких не вистачало Аденові: географію, флору та фауну, створення отрут, магію та навіть креолознавство. До того ж, Дікл мав певні здобутки в армії і показав себе гарним солдатом. Проте, він покинув військову сферу, адже мав більший потенціал в науці. Чоловік навіть спромігся написати декілька книг – збірників по біології, словників, та навіть філософський трактат. Взагалом, Адену він здався ходячим мозком, і він очікував найкращого партнерства від такої людини. Але він не врахував однієї деталі. Характер Дікла неймовірно виводив Адена.

- Дікл, пішли снідати. – роздратовано мовив Аден, спостерігаючи за тим, як той продовжує качатись туди і сюди на своєму гамаку.

- Куди ти спішиш. – тільки і мовив Дікл у відповідь. – За моїми підрахунками, ми не будемо на березі раніше обіду.

- Так, але так як ти любиш відкладати все на світі, ми ще зовсім не маємо ні плану, ні стратегії. За два тижні на кораблі ти тільки те і робив, що відпочивав та читав книжечки.

- І ще писав свою. – додав Дікл, зовісім не звертаючи уваги на роздратування Адена.

Зрозумівши, що толку з цієї розмови не буде, Аден вирушив до камбусу сам.

Сонце одразу вдарило головнокомандувачу у вічі, і він примружився. Вітер був не надто холодним але достатньо сильним для ранку, і борода Адена теліпалась у різні боки. Капітан судна, моряки та юнги вже стояли на своїх місцях, закріплюючи троси, перевіряючи курс та обговорюючи швидке приближення до землі.

 На їх загорілих, трішки зморшкуватих лицях можна було розгледіти справжнісіньке задоволення. Земля скоро! А там і паби, і жінки, і вино, і справжня їжа… Ще зовсім трохи!

Навіть юнга на кухні весело насвистував мотив “Морської баллади”, що її Аден вперше почув на цьому кораблі. Там співалось про русалку, що заманила моряка в море і з’їла його. На відміну від сюжету пісні, мотив був дуже життєрадісним.

Кук швидко очищав маленьким ножем картоплину за картоплиною, скидаючи обрізки в дерев’яне відро. Перед Аденом на столі стояв сніданок: шматок смаженого карася та трохи перевареної каші. Аден звик бути не примхливим у своїй їжі після стількох років військової служби та цитаделей, тому він взявся за їжу навіть попри її цілком не апетитний вигляд.

На диво, Дікл спустився до Адена, і всівся за стіл біля нього буквально через пару хвилин. Напевно, він просто хотів повпиратись іти одразу.

- Коли ми вже покинемо цей чортовий корабель. Я вже готовий вистрибнути звідси і плисти сам до берега, якби це було швидше. – Мовив Дікл, побачивши  страву перед собою.

- Ти, краще подумай що ми далі будем робити. – Мовив Аден з переривами на жування. Кістки риби хрустіли на його зубах, а потім відлітали на стіл.

Доївши останню ложку каші, він обернувся до професора і продовжив. – От, допустимо, сьогодні на світанку ми вже ступимо на тверду землю Ванідалу. Нам потрібно вийти із корабля, і якщо нас застануть патрульні – покажемо їм фальшиві ванідальські паспорти. Проте, ми зовсім не знаєм дороги до Аретії. Та і нам треба легенда – чому ми прибули, і навіщо.

- Скажемо, що ми прості матроси, як вийдемо з корабля. – кинув Дікл. – Візьмемо по якомусь ящику з собою, для вірогідності. І двинемо в сторону ринку.

- Не надто ми засмаглі для матросів. – задумався Аден.

- Ти за себе говори, бліда поганка. – Задоволено хихикнув Дікл. А й справді, Дікл був напрочуд засмаглим для звичайного ліандарнця, що цілими днями торчав у королівській школі, викладаючи біологію, фізику та аптекарську справу. А от Аден на сонці обгорав, червонів, і засмага злазила з нього через декілька днів. Чомусь шкіра його залишалась завжди відносно блідою.

- Добре, якось я вже викручусь. – не звернув уваги на глузування військовокомандуючий. – А далі нам потрібно в найлижчий паб.

- Оо, це так точно. – Замріяно протягнув Дікл. – Я вже в снах бачу шматочок гарно приготовленої баранини і кухоль справжнього червоного вина..

- Ми в першу чергу підемо за інформацією.

Дікл на хвильку задумався, ніби прораховуючи щось. Потім з ноткою легкої усмішки, він стверджувально кивнув, і додав: - Там і подивимось, що далі робитимемо.

Аден звик до чіткості у плануванні, тому така невизначеність його дещо дратувала, але він справді не знав що далі.

Аден підвівся зі столу, і вийшов із маленької кімнатки всередині корабля по тісному коридору, згинаючись в три погибелі. Очі його знову почало різати надто яскраве сонячне світло. Після темряви коридору, Адену здавалось, що він от-от осліпне.