1

На Івана на Купала ніч на землю впала,

Молода дівчина Ганна в лісі походжала.

І шукала вона того, чого не було у світі

Папороті лісової біляве суцвіття.

То була нещасна діва – змалку сиротина,

Як родилася у мами, батько їх покинув,

Підростала та маленька й чула повсякчас:

Чоловік би був у хаті, як не вистача…

І розумною була, мила, як та квітка,

Ну а мати все казала: як же ти без чоловіка.

От вже коси заплітає і на вечорниці,

Молоді собі збираються в хаті у вдовиці.

І співають, і сміються, знай собі танцюють,

Як на пари розіб’ються то так і ночують.

А її вмовляв коханий трохи поступиться,

Все одно як весна буде можна заручиться.

Так і згодилася Ганна, а він передумав,

З чоловіка нема спросу, а не неї – сором.

Не потрібна вже, негожа, псувана покритка,

Хоч і грана та не варта, бо зірвана квітка.

Так жила собі у світі не знала, як бути:

Не забуде село того, і їй не забути.

Лиш одна відрада – в лісі, посеред природи,

Де пташки гучно співають, нема свого роду.

Там вона і побачила юнака отого,

Володаря озера, пана Водяного.

Шкіра в нього як перлина біла і гладенька,

Очі сяють мов сапфіри, щоки рум’яненькі,

Волосся темне, вороняча пір’їна,

Голос як струмок, закохалася дівчина.

Підійшла до нього перша, хай мати казала:

Щоб з нечистою силою дружби ти не знала.

Він і радий був розмові, люди та й обходять,

Йому ж серед звірів не вистачає рідної мови.

Говорили вони довго і не раз зустрілись,

Кілька місяців минуло, весна закінчилась.

Якось каже їй: Ганнусю, що ж без чоловіка?

Я б таку дівицю радо узяв за дружину.

Що тобі дадуть ті хлопці, молоді селяни?

А зі мною будеш ти у озері панна.

Дам і перлів, і сорочку зітку з очерету,

Ти погоджуйся, не думай, щастя недалеко.

Звісно, що погодилась – отака удача,

Покритка, а й за нею легінь також плаче.

І який ще – цар озерний, то жених завидний

Буде вже при чоловіці, заміжня, солідна.

Є один нюанс щоправда, не вінчається нечистий,

Та він має  річ таку, аби шлюб був дійсним.

Треба на Купала віночка сплести,

У озеро пустити – хто хоче бери.

А як візьмеш то і стане йому за дружину,

Проте як впізнати що саме та дівчина?

Квітку папороті вплести – вона ж бо одна

На Купала серед лісу вночі розквіта.

Ось уже ми на початку: Ганна серед лісу,

Йде собі поміж хащів, а куди – не віда.

Питається у пташок, що їх годувала:

Чи ви тут диво-квітку, бува, не відали?

Далі, там, за кропивою – пташки щебетають,

Та навіщо вона тобі – того ми не знаєм.

Значить, іде через кропиву, роздирає ноги,

А вони не розуміють, бо то не їх доля,

Не птахам вільним покритими довіку ходити,

Це ж єдиний її шанс бути з чоловіком!

Зайшов місяць за хмари, втратила дорогу,

Знов питає допомоги, хоробра небога.

Ой, ялина, вічна діва, старості не знаєш,

Покажи мені ти шлях до того, що шукаю.

Що шукаєш: смерть, біду, горе, незворотність?

Щастя, щастя я шукаю, допіка самотність!

Як соломі золотом ніколи не бути,

Так і з нечистивим щастя не здобути.

Та ж я бачу що тобі ті слова немилі,

Не почуєш їх, не хочеш, тут не маю сили.

Ліворуч, до того місця, де ти з ним зустрілась,

Якщо біда станеться, сама будеш винна.

Пішла далі Ганна, дивиться – болото,

А йшла вона до озера, що це за мерзота?

Питається вже й у духів, розгубивши страх:

Де шукати квітку, що роблю не так?

З-під води летять малі потерчата,

На поклик прийшли, втоплені малята.

Кажуть, квітка дуже близько – он де, подивись,

Вже не вперше проводимо ми таких дівиць.

У того Водяного їх тринадцять зразу,

Чотирнадцятою будеш, як завершиш справу.

Дівчина подивилась – і справді, так близько,

Крадеться до папороті, а думки-то різні.

І не хочеться любого із кимось ділити,

Чотирнадцятою бути – та нащо так жити?

Та з іншого боку як мати казала:

Як не буде чоловіка, ти, вважай, пропала.

Хай і трохи він прикрасив, та хоч вже такий,

Все одно це буде краще, ніж жити самій.

Тягнеться рука до білого цвіту,

Папороть як колосок місячного жита.

Та в останню мить згадала – без честі зосталась,

Але ж де її гідність, ту ще не забрали!

У гаремі, у болоті, та хіба то радість?

Ні, не треба їй такого, буде воно якось.

Сама хату підміте, заробить копійчину,

Її життя дано їй, а не чоловіку.

Розвернулася, пішла, наче сумнівалась,

А як із лісу вийшла, то і легше стало.

Йшла собі до дому Ганна та й собі не знала,

Скільки вже дівиць пропало на Івана Купала.