Водяниця

Петро затягнувся, з задоволенням видихнув дим кільцями, усміхнувся і поглянув на зорі. Сьогодні напрочуд гарна ніч. Тепла, тиха. Тільки цвіркуни завели свою пісню та Олег хропить. Мало йому треба, щоб напитися. От Петру було замало, хотілося ще хильнути. Тож він зробив ще пару ковтків вірменського коньячку прямо з пляшки та подивився на місячну доріжку у річці. "Гарний улов буде", – подумав чоловік, згадавши як сіті з Олегом ставили.

– Йди до мене, красунчику.

Обернувшись на голос, мов струмочок, Петро побачив дивної краси оголену дівчину.

– А?
– Йди, вода така тепла, – поливає долонею свої налиті груди.

А Петро як зачарований йде до неї, очі відвести не може. Тільки бачить перед собою красу неземну і голос її ніжний чує.

– Йди до мене.
І нарешті її руки обіймають його і губи цілують. Холодні губи, наче лід.

Олег прокинувся до вітру, виліз з намету. Його трохи нудило. "Перебрав".
Око зачепилося за Петра, який по пояс у воді стояв і тягнув свої руки до потвори. Олег тільки й помітив, що у місячному сяйві її посмішку з гострими, тоненькими зубами, немов голками. Воно схопило Петра, впилося своєю щелепою йому у лице і потягнуло за собою у воду.

– Хіба я дозволяла сітки розставляти? Це ваша плата! – Донеслося від води.
– Ааааа! – Пронісся відлунням крик Олега.

Петра не знайшли, а Олег більше не п'є і на риболовлю більше не їздить.

Якщо Вам сподобалося оповідання, не пошкодуйте вподобайку)