Воду будеш?

Краєвид за вікном створював бодай якусь візуальну опору для Джейн, яка вже другу годину нудилася в цьому жахливому міжміському автобусі рейсу Розуелл-Альбукерке. Одноманітні картини з кактусів та сухої трави у людський зріст, притаманні південному заходу Америки, миготіли, мов у старому доброму кіно.

Її внутрішній стан балансував між глухим роздратуванням «як ви всі мене дістали» та пекучим жалем до себе. Ну як так могло статися, що секретарка — ця коза Джессіка!  — переплутала маршрути?

Але найбільше допікав попутник у цій жахливій фіолетовій тенісці, яка вийшла з моди раніше, ніж він народився. Його нервове вовтузіння на сидінні та марне бажання познайомитися просто вибішували — хлопець раз у раз совався, але так і не наважився бодай заговорити.

І дякувати Небу, — подумала Джейн, — він навіть не уявляє, що таке роздратована гламурна пані. Запам’ятав би на все життя.

Прийшло якесь повідомлення на її айфон. Вона майже на автоматі дістала його з дизайнерської сумочки, підібраної під колір її сукні та макіяжу. Повідомлення було від гадюки Джессіки, яка з неприхованим єхидством цікавилася, де та.

Щоб хоч якось заспокоїтися, Джейн почала гортати галерею. Ось  святкування її тридцятиріччя у найдорожчому ресторані Маямі. На наступному знімку вона щойно здобула титул «Дизайнер року» від Американської ради модельєрів, та всесвітнє визнання. Далі — кадр, де вона відкриває разом із бізнес-партнером спільний Будинок моди, який  блискавично увірвався на світові подіуми та стрімко набирав обертів. А на цих фото вона  — неофіційне обличчя культових брендів, чиї світлини прикрашали обкладинки найвідоміших глянців. А ось і зовсім свіжі кадри з показу нової колекції у Розуеллі, влаштованого прямо на закинутому звалищі літаків. І, нарешті, та сама вечірка, де вона так гучно схибила.  

Гортання стрічки власних досягнень трішки заспокоїло леді. Аж раптом якась дитина із заднього ряду просунула голову між кріслами й геть недоречно перекинула пляшечку мінералки прямісінько на Джейн. Дівчинка мило всміхалася, гіпнотизуючи її тими чарівними оченятами, які бувають лише в дітей до п’яти років. Мати дівчинки навіть не подумала перепросити — лише задля ввічливості щось буркнула: — Вона в мене така непосидюча, — і розпливлася в усмішці, демонструючи далеко не білі та й геть недоглянуті зуби.

А попутник, цей бовдур — ну що б ви думали?  — кинувся витирати сукню. Цей телепень бодай уявляє, скільки вона коштує?!

Джейн не витримала й вибухнула. Спершу вона нагримала на цього прищавого, метушливого провінціала, а потім, помітивши попереду в’їзний знак якогось невеликого містечка та зупинку, крикнула водієві, щоб той негайно загальмував.

Краще вже пішки дійди до аеропорту, ніж їхати в цьому смердючому автобусі  з  провінціалами – невдахами, — подумала Джейн.

Провінція всюди схожа та одноманітна. Вона пахне спокоєм та застоєм. Щойно автобус зник за рогом, Джейн з полегшенням видихнула. Нерви будуть здоровіші. Спершу вона підправила зачіску, потім розгладила легку сукню, яка вже встигла трішки пом’ятися, дістала з сумочки пляшечку води й за два  ковтки спустошила її.

Вгамувати спрагу не вдалося, радше ще більше захотілось пити. Спека набирала обертів — що ж ви хотіли, Нью–Мексико в червні випробовує сонцем та абсолютною відсутністю затінку.

З’явилася думка зателефонувати своїм помічникам — цій армії дармоїдів: усім цим секретарям, водіям, радникам та іншим. Вона дістала айфон, але щойно ввімкнула його, як він одразу розрядився. На додачу до всього, вона ще й забула зарядний пристрій. 

Джейн смачно вилаялася, що робила вкрай рідко. Підхопила валізу на коліщатах і рушила запиленою теракотовою дорогою в туфлях за три тисячі доларів у пошуках пляшечки води та душевного спокою в напрямку містечка Драй-Геп, помітивши попереду невеличку крамничку. Сухий прохід — так перекладалася назва цього маленького, богом забутого поселення на перетині двох штатів.

До крамниці було метрів із триста, і дорогою Джейн пригадала те шалене афтепаті. Як ця бісова Джессіка, підпоївши її, зачепила за живе.

Мовляв, вона без своїх помічників навіть до аеропорту самостійно не добереться громадським транспортом. Звісно, такої образи зіркова дизайнерка не проковтнула й одразу прийняла виклик. І тепер вона самотньо чимчикує цим ні живим ні мертвим містечком.

А ще згадала, як уперше замовила квитки онлайн, та й так невдало, як виявилось згодом. «Але Джессіці цього все одно не подарую. Повернуся  —  звільню її до бісової матері!» — бурмотіла вродлива та успішна жінка, перемкнувши увагу на власника крамниці.

З крамниці вийшов круглий з усіх боків власник. У нього круглим був не лише живіт, а й голова та навіть очі. Таке собі перекотиполе з хитрющими поросячими очима. «На таких типів навіть гидко дивитися, не те що розмовляти з ними»,  — подумала Джейн.

Зверхньо, заледве вичавивши з себе слова, вона буркнула: — Пляшку води.

Власник, переставляючи ящики з місця на місце й стріляючи своїми хитрющими, липкими очима, з уїдливою посмішкою, від якої зводило судоми, повідомив: — У нас саме зараз переоблік, тож варто пройти далі, до іншої крамниці.

«От телепень, — подумала Джейн. — Він мав би пишатися, що продав воду і міг прислужитися такій відомій і чарівній особі».

Вона зневажливо фиркнула, і коліщата валізи знову заторохкотіли запиленою теракотовою дорогою, несучи велич її тріумфу та неперевершеності.