Частина 4. Полюби мене. Розділ 24. Чотири години

Дана. Вінниця, листопад 2027

Я зрозуміла, що закохалась.

Це було у вівторок, двадцять третього листопада. Я прокинулась о п'ятій тридцять дев'ять, як завжди, за хвилину до будильника. Вимкнула його. Лежала свою хвилину. І думала.

Не про контрольну Марка. Не про уроки Даринки. Не про те, скільки до п'ятниці. Не про кредити.

Я думала про те, що сьогодні вівторок. І що сьогодні я його побачу.

Я встала. Пішла на кухню. Я нагодувала дітей. Спакувала сумки. Вдягла Даринку. Знайшла її ліву шкарпетку з динозавром. Одну з десяти. Ми вийшли. Сіли в Бабусю. Бабуся завелась з першого разу, бо в неї тепер новий ремінь генератора.

І десь під Хмельницьким я зрозуміла, що не відкривала шафку над холодильником.

Я не порахувала банку.

Уперше за сім років.

Я з'їхала на узбіччя. Діти злякались. Марк спитав, що сталося. Я сказала, що нічого. Що все добре. Я просто сиділа, тримаючи кермо, і дивилась у вікно, і розуміла, що в моєму житті змінилось щось таке, чого я навіть не помітила, як воно змінилось.

Я більше не боялась, що все впаде.

Бо навіть якщо впаде, є хтось, хто приїде за три години з ременем генератора в багажнику.

І це було так страшно, що я засміялась. Уголос. У машині. Діти подивились на мене, як на божевільну. Даринка сказала: «Мам, ти чого?» А я не могла пояснити. Я просто сміялась і плакала одночасно, тримаючись за кермо. Хоча я не плачу.

Марк мовчки простягнув мені серветку. З ромашкою. З пачки, яку йому колись дав Андрій.

На базі він спитав, як я.

Я відкрила рота, щоб сказати «нормально».

І не змогла.

Бо «нормально» було брехнею. А я вже стільки йому набрехала, що більше не могла. Ні одного слова. Язик не повертався.

- Не знаю, - сказала я чесно.

Він подивився на мене. Уважно. Як на пульт, на якому з'явився новий звук.

- Це добре чи погано? - спитав він.

- Не знаю, - повторила я.

Він кивнув. І простягнув мені каву. Флет вайт. З корицею.

І я, беручи стаканчик, торкнулась його пальців. Випадково. Ні, не випадково. Я хотіла торкнутись. Я вже давно хотіла. Я просто дозволила собі.

Його пальці були теплі. Шорсткі. З опіком від паяльника на великому.

Він не прибрав руку. І я не прибрала.

Ми стояли так секунду. Дві. Три. Над стаканчиком кави. Посеред бази. Міша за нашими спинами грав щось тихе на гітарі, і я не знаю, чи він бачив. Мабуть, бачив. Міша все бачить. Він просто вдає, що ні.

Потім Даринка крикнула з коридору, що знайшла павука. І я відсмикнула руку. І пішла рятувати павука.

Але весь день я відчувала на пальцях тепло.

Наступні два дні я ходила, як у тумані.

Ні. Не як у тумані. Туман - це Варшава, перша ніч, гарячка. А це було інше. Це було як коли ти довго сидиш у темній кімнаті, а потім хтось відчиняє штори, і світло таке яскраве, що ти мружишся і нічого не бачиш. Не тому, що темно. А тому, що забагато світла.

Я думала про нього. Весь час.

Я варила суп і думала, чи він поїв. Він часто забуває їсти, коли працює. Жанна казала.

Я купувала дітям зимові куртки і думала, чи в нього тепла куртка. Бо він у листопаді стояв у дворі в самій футболці, коли Марк пролив какао. Дем'ян потім накинув на нього свою.

Я писала пост для блогу, про осінь і перше холодне повітря, і думала, як він пахне. Дерево. Каніфоль. Спокій.

Я лягала спати і думала, чи він не спить.

Кожна думка. Кожна. Без винятку. Навіть ті, що починались з кредитів або з Марка, закінчувались ним. Наче в моїй голові всі дороги вели до однієї точки. До бази у Львові. До пульта. До чоловіка з сірими очима і краплею карого біля зіниці.

Я сумувала.

Я ніколи ні за ким не сумувала. За Святом - ні. За батьками - ні. За Дніпром - ні. Я вміла відрізати. Як волосся в перукарні. Раз - і все. Жмутки на підлозі.

А тут не могла.

Мені бракувало його так, наче з мене вирізали шматок. Не серця навіть. Чогось глибшого. Того, що тримає. Опори. І я ходила по вінницькій квартирі з цим вирізаним місцем усередині, і воно пекло, як пече рана, коли її торкаєшся.

Поруч із ним мені було тепло. Я нарешті могла собі це визнати. Тепло і… щасливо. Так, щасливо. Слово, яке я не вживала років десять. Навіть про себе. Навіть подумки.

А без нього я мерзла.

У четвер я сиділа на кухні о дев'ятій вечора. Діти спали. Я тримала в руках телефон. І дивилась на наше листування.

Останнє повідомлення: «Коли захочеш, розкажеш. Я тут».

Місяць тому. Після квитанції.

Я дивилась на «Я тут».

І думала: а я? Де я?

Я досі у Вінниці. Досі за триста шістдесят кілометрів. Досі за стіною, яку я сама збудувала. Досі вдаю, що нічого не пам'ятаю. Досі кажу «друзі». Досі захищаю себе. Від чого?

Жанна казала: «Я захищала себе від щастя. Тринадцять років».

Мені тридцять сім. Скільки мені ще років захищатися?

Я подивилась на сірник на зап'ясті.

Сірник маленький. Його легко зламати. Але якщо чиркнути, він може спалити все.

Я думала, що це про те, як я спалю тих, хто мене скривдить. Я думала, що це зброя.

А може, це не про те. Може, це про те, що я боюсь чиркнути. Бо якщо чиркну - спалахну. Сама. Вся. І вже не зможу погаснути.

Я відкрила чат.

Надрукувала: «Андрію».

Стерла.

Надрукувала: «Мені треба тобі дещо сказати».

Стерла.

Надрукувала: «Я пам'ятаю Варшаву. Все. Кожну ніч. Я брехала».

Довго дивилась. Стерла.

Я сиділа над телефоном годину. Я журналістка. Я пишу тексти з дев'ятнадцяти років. Я написала тисячі статей, постів, колонок, описів пилососів. Я вмію підібрати слово для будь-чого. Для болю, для радості, для кімнатних рослин.

А тут не могла підібрати жодного.

О десятій сорок сім я надрукувала. Коротко. Як він пише. Як телеграма.

«Я в тебе закохалась».

І натиснула «надіслати».