Розділ 22. Бо ти є

Андрій. Львів, листопад 2027

Марк пролив какао на пульт у середу, дев'ятого листопада, о четвертій двадцять дня.

Я пам'ятаю час, бо саме подивився на годинник. Ми мали записувати Мішин вокал о пів на п'яту. Новий трек. Перший, який Міша написав сам з часів свого повернення. Він хвилювався так, що з ранку тричі ходив «подзвонити», і щоразу повертався трохи спокійнішим.

Марк сидів за пультом. Я дозволяв йому з липня. Він знав кожен фейдер, кожну ручку, кожну кнопку. Він сидів там, поки я налаштовував мікрофон у кабіні, і тихенько вчив сестру, що таке компресор. Даринка слухала з таким обличчям, наче він розповідав їй про космос. Дана була в «Пудрі» з Жанною.

Чашку з какао приніс Марк сам. З «Пудри». Жанна дала йому, з пінкою і маршмелоу. Він поставив чашку на край столу. Не на пульт. На край. Я бачив. Він пам'ятав правило: на пульт нічого не ставити.

А потім Даринка, розповідаючи щось, змахнула рукою.

Чашка полетіла.

Я бачив це крізь скло кабіни. Як у сповільненій зйомці. Чашка перекидається. Какао, темне, гаряче, з маршмелоу, виливається широкою дугою. Прямо на пульт. На фейдери. У щілини між ними. Туди, де плати. Туди, де струм.

Пульт клацнув. Засвітився червоним. І згас.

Тиша.

Я вийшов з кабіни. Повільно. Я завжди рухаюсь повільно, коли щось ламається. Це в мене звичка з дитинства: коли в домі щось падає, не біжи. Бо якщо біжиш, це означає, що сталося щось страшне. А страшного не має бути видно.

Марк стояв біля пульта. Білий. З мокрими руками. Він уже встиг схопити серветки і витирав фейдери, швидко-швидко, як витирають кров з рани. Даринка стояла позаду і дивилась на свою руку, наче вона чужа.

- Я витру, - казав Марк, не підводячи голови. - Я зараз витру. Я все витру. Воно висохне. Воно запрацює.

- Марку, - сказав я.

- Воно запрацює! - Він тер і тер. Какао розмазувалось по фейдерах, стікало в щілини ще глибше. - Я полагоджу. Ви мене вчили. Я вмію паяти. Я розберу і полагоджу.

- Марку, стоп.

Він зупинився. Підняв голову. І я побачив його обличчя.

Я знаю це обличчя. Я бачив його в дзеркалі. У сараї, при ліхтарику, у вісімнадцять. На балконі в Києві. На кофрі на базі в серпні.

Це було обличчя людини, яка щойно зрозуміла, що її зараз виженуть.

- Це я, - сказав Марк. Тихо. - Це я поставив чашку. Даринка не винна. Це я. Я знав, що не можна. Я все зіпсував.

- Марку, це не…

- Я все зіпсував! - Голос у нього зірвався. Уперше за рік, скільки я його знаю. Він ніколи не кричав. Ніколи. Навіть на Даринку. - Міша мав записувати! Це ваш пульт! Він коштує, як… як… Я знаю, скільки він коштує, я дивився! Я все зіпсував! Я завжди все псую! Я нікому не потрібен, якщо я все псую!

І заплакав.

Не як діти. Як дорослі. Беззвучно. Відвернувшись. Затуливши обличчя мокрими від какао руками.

Я стояв посеред бази і не міг поворухнутись.

Я нікому не потрібен, якщо я все псую.

Одинадцять років. Дванадцять уже. І він уже знає. Він уже вивчив ту саму формулу, яку я вивчив у сараї. Ти потрібен, поки корисний. Зламав - не потрібен.

Хто його навчив? Батько, який «не друкує гроші»? Який називав матір марнотраткою при дітях? Який живе з тьотею Танею і не дзвонить?

Я хотів підійти. Я хотів сказати щось. Щось правильне. Але я не знав що. Мені ніхто ніколи не казав нічого правильного, коли я щось ламав. Мені казали «Він дитина, йому цікаво» - про Кіра. А про мене мовчали.

І тут двері бази відчинились.

Дана.

Я досі не знаю, як вона відчула. Може, Даринка написала. Може, вона просто почула крик Марка з вулиці, бо «Пудра» за два будинки. Може, у матерів є якийсь свій радар. Але вона влетіла на базу за хвилину після того, як Марк закричав. Без куртки. З Жанниним рушником через плече.

Вона побачила все одразу. Пульт. Какао. Даринку з чашкою. Марка, який плакав, відвернувшись до стіни.

Вона не подивилась на пульт. Жодного разу. Я помітив. Вона не подивилась ні на пульт, ні на мене, ні на какао. Вона дивилась тільки на сина.

Вона підійшла до Марка. Повернула його до себе. Він опирався. Він не хотів, щоб мама бачила, як він плаче. Вона не дала йому відвернутись.

- Марку, - сказала вона. Тихо. Так тихо, як я ніколи не чув, щоб вона говорила. - Подивись на мене.

Він не дивився.

- Подивись на мене, сонце.

Він подивився.

- Ти нічого не зіпсував, - сказала вона. - Навіть якщо зіпсував. Навіть якщо цей пульт більше ніколи не ввімкнеться. Навіть якщо ти зіпсуєш усі пульти світу. Чуєш?

Марк дивився на неї. Сльози текли.

- Ти мені потрібен, - сказала вона. - Не тому, що ти вмієш паяти. Не тому, що ти пильнуєш сестру. Не тому, що ти ставиш чайник о шостій ранку. Хоча я тебе дуже за це люблю. А просто тому, що ти є. Ти мій син. Ти наш. Ти можеш нічого не вміти, нічого не робити і все зламати, і ти все одно будеш наш. Назавжди. Бо ти є.

І тоді підійшла Даринка. Вона вже плакала теж. Вона обхопила Марка ззаду, руками навколо пояса, притиснулась щокою до його спини.

- Це я змахнула, - схлипувала вона. - Не ти. Я. Ти не винен. Ти мій брат. Я тебе люблю, навіть коли ти зануда.

І вони стояли втрьох. Посеред бази. Посеред какао і розмазаних фейдерів. Дана обіймала Марка спереду, Даринка ззаду. Марк стояв між ними, і плакав, і вже не відвертався.

Один організм.

Я дивився на них.

І не міг дихати.

Я вийшов. Я не знаю, як. Ноги самі. У коридор. Потім на сходи. Потім у двір. Листопадовий львівський двір, мокрий, холодний, з голими липами і калюжами, в яких відбивалось сіре небо.

Я стояв посеред двору в футболці. Мені не було холодно. Мені було нічим дихати.

Ти можеш нічого не вміти, нічого не робити і все зламати, і ти все одно будеш наш.

Бо ти є.

Мені тридцять дев'ять. Ніхто ніколи не сказав мені цього. Ні мама. Ні батько. Ні сестра. Ні брат. Ні Олена. Ніхто. Мені говорили «надійний». «Хоч якась користь». «Займаєш місце». «Ну, і маємо». «Треба було тоді на аборт».