Розділ 20. Десять лівих шкарпеток

Андрій. Львів - Вінниця, вересень - жовтень 2027

Перший тиждень після того дзвінка я нічого не робив. Я змотував кабелі.

Міша потім казав, що я змотав за тиждень стільки кабелів, скільки ми використовуємо за рік. Що я перемотав навіть ті, що лежали в кофрі з дві тисячі дев'ятнадцятого і які ніхто не чіпав. Що я тричі переробив райдер для туру, який мав початися тільки в листопаді. Що я прийшов на базу о шостій ранку в неділю і почав фарбувати стіну в коридорі. Сам. Без причини.

Це правда. Я фарбував стіну. У сірий. Потім подумав, що сірий нудний. Перефарбував у синій. Потім подивився на синій і зрозумів, що це колір її очей. І перефарбував назад у сірий.

Міша прийшов о дев'ятій, побачив мене з валиком, у заляпаній футболці, посеред коридору, пофарбованого в три шари, і довго стояв мовчки. Потім сказав:

- Андрюхо, сядь.

Я сів. На сходинку. З валиком у руці.

Міша сів поруч. Забрав у мене валик. Поклав на відро.

- Ти не злишся, - сказав він. - Ти не сумуєш. У тебе просто знову ввімкнувся старий сценарій.

Я подивився на нього.

- Який сценарій?

- Коли тебе не хочуть, ти робиш. Щоб не відчувати. Руки зайняті - голова тиха. Ти так з дитинства живеш, я впевнений. Тебе колись навчили, що відчувати небезпечно, а робити безпечно. І ти робиш. Змотуєш. Фарбуєш. Лагодиш. Замість того щоб просто посидіти і відчути, що тобі боляче.

Я мовчав. Довго. Бо він говорив так точно, що мені стало моторошно. Наче він прочитав мої думки. Наче він сидів у тому сараї о п'ятій ранку, коли я рахував коробку з-під льодяників.

- Звідки ти це знаєш? - спитав я нарешті.

Міша усміхнувся. Тією своєю усмішкою. І подивився кудись убік.

- Одна розумна людина пояснила, - сказав він.

- Яка людина?

- Розумна, - повторив Міша. І встав. - Іди додому, Андрюхо. Прийми душ. Поспи. І перестань фарбувати стіни. Якщо хочеш щось робити, роби для неї. А не від неї.

Він пішов. А я сидів на сходинці в коридорі, пофарбованому в сірий поверх синього поверх сірого, і думав.

Для неї. А не від неї.

Я зрозумів різницю тільки тоді. Уперше.

Коли я лагодив крани в Олени, я лагодив від неї. Щоб не говорити. Щоб бути корисним. Щоб мене не вигнали. Коли я змотував кабелі цього тижня, я змотував від неї. Щоб не відчувати, як мене прибило мішком борошна.

А коли я чистив клеми на Бабусі в грудні, під мокрим снігом, я робив це для неї. Бо вона могла не доїхати. Бо в неї діти на задньому сидінні. Бо мені хотілося, щоб вона доїхала.

Це різні речі. Руки ті самі. А речі різні.

Я пішов додому. Прийняв душ. Поспав чотирнадцять годин.

А наступного вівторка почав діяти.

Я не знав, як це робити. Мене ніхто не вчив, як завойовувати жінку, яка тебе відштовхує. Дем'ян, коли я спитав, сказав: «Андрюхо, я тринадцять років писав пісні і не спитав у неї жодного разу, чи вона мене кохає. Я не той, кого треба питати». Міша сказав: «Будь собою». Я сказав, що я холодильник. Міша сказав: «От і будь. Тільки ввімкнений».

Віталік нічого не сказав. Віталік тільки подивився на мене і тихо поставив на мій стіл пачку дитячих серветок. З ромашкою.

Тож я вирішив робити те, що вмію. Тільки для неї. А не від неї.

Першим були шкарпетки.

Даринка якось розповідала мені, між пайками, про ліву шкарпетку з динозавром. Про те, що вона губиться раз на тиждень. Про морозилку, про мамин чобіт, про пральну машину сусідки знизу. Даринка розповідала це як детективну історію, з таємничими паузами і круглими очима.

Я знайшов в інтернеті такі самі шкарпетки. З динозавром. Зелені, з жовтим трицератопсом. Я замовив десять пар. І потім, коли вони прийшли, я розпарував їх. Праві відклав. А ліві, всі десять, склав у коробку. Перев'язав стрічкою. І написав на коробці жовтою ізострічкою: «ЗАПАСНІ ЛІВІ».

Я віддав коробку Даринці у вівторок. Мовчки. Вона відкрила. Подивилась. Подивилась ще раз. Потім подивилась на мене круглими синіми очима.

- Десять лівих? - прошепотіла вона.

- Десять лівих, - сказав я.

- А праві?

- Праві в тебе є. Вони не губляться.

Даринка дивилась на коробку. Потім на мене. Потім знову на коробку. А потім закричала так, що Міша знову впав зі стільця. Втретє. Я почав рахувати.

- Мам! - кричала Даринка. - Мам! У мене тепер ніколи не загубиться шкарпетка! Ніколи в житті!

Їхня мати стояла біля штатива. Дивилась на коробку. На жовту ізострічку. «ЗАПАСНІ ЛІВІ». На мене.

Я дивився у фейдери.

Вона довго мовчала. Потім я почув звук. Тихий. Короткий. Як видих. Або як сміх, який намагаються стримати.

Вона відвернулась до камери.

Але я встиг побачити, що в неї тремтять губи.

Другим був паяльник.

Для Марка. Не дитячий, як ті, що ми використовували на уроках. Справжній. Професійний. З регулюванням температури і набором жал. Такий самий, як у мене. Я поклав його в коробку, разом із мотком олова, флюсом, пінцетом і захисними окулярами. Не жовтими. Чорними. Дорослими.

Марк відкрив коробку і довго мовчав. Він узагалі в мене мовчун. Як я.

Потім він сказав:

- Це ж дорого.

- Так, - сказав я.

- Мама не дозволить.

- Це не мамі. Це тобі.

Марк подивився на маму. Мама дивилась на нас. Вона не сказала «ні». Вона не сказала «скільки я вам винна». Вона просто стояла і дивилась.

- Дякую, - сказав Марк. І вперше за десять місяців нашого знайомства обійняв мене. Швидко. Незграбно. Однією рукою. Як обіймають дорослі чоловіки.

Я стояв посеред бази з одинадцятирічним хлопчиком, який притискався до мене лобом десь у районі сонячного сплетіння, і не знав, куди подіти руки.

Потім поклав одну йому на плече. І лишив там. На секунду довше, ніж треба.

Третім була кава.

Я помітив, що вона завжди замовляє в «Пудрі» флет вайт з корицею. Не з цукром. З корицею. Жанна пояснила, що Дана колись розповідала: у дитинстві її бабуся посипала корицею какао, і це був єдиний смак з дитинства, який вона любить.