Розділ 19. Банка з-під кави

Ангеліна. Дніпро, 2020

Свят полетів у відрядження дев'ятого березня двадцятого року. У головний офіс. За кордон. На два тижні.

Він пакував валізу ввечері, насвистуючи. Новий костюм. Нові сорочки. Новий одеколон, від якого в мене одразу заболіла голова. Три пари туфель. Я стояла у дверях спальні з Даринкою на руках і дивилась, як він складає сорочки. Акуратно. Рукав до рукава. Як, мабуть, ніхто ніколи не складав мої речі.

- Гроші на продукти на столі, - сказав він, не обертаючись. - На два тижні. Чеки збирай.

Я подивилась на стіл. Там лежала купюра. Одна. Я порахувала подумки, скільки коштує два тижні для двох дітей і мене. Не вистачало. Навіть близько.

- Святе, цього мало.

- Ангеліно, - сказав він утомлено, так, наче я була дитиною, яка вдесяте просить цукерку. - Не починай. Ти вмієш економити. Коли треба.

Він поцілував Марка в маківку. Даринку не поцілував, бо вона спала в мене на плечі, і він сказав, що не хоче будити. Мене він не поцілував взагалі. Він узагалі давно мене не цілував. Я вже й не пам'ятала, коли востаннє.

Він поїхав.

Через вісім днів закрили кордони.

Я пам'ятаю той вечір, коли по телевізору оголосили. Сімнадцятого березня. Я сиділа на кухні з Марком, він малював, Даринка спала. Диктор говорив про пандемію, про локдаун, про закриті аеропорти. І я слухала, і розуміла, що Свят не повернеться. Не через тиждень. Невідомо коли.

Я подзвонила йому. Він узяв з третього разу. На фоні грала музика. І сміялась жінка.

- Що? - спитав він.

- Кордони закрили.

- Я знаю. Я ж не дурний.

- Коли ти повернешся?

- Коли відкриють.

- А гроші? Мені не вистачить.

Пауза. Музика. Жіночий сміх. Ближче.

- Ангеліно, я в чужій країні. Тут усе дорого. Ти уявляєш, скільки тут коштує оренда? Мені самому не вистачає. Викручуйся якось.

- Як?

- Ну, ти ж розумна, - сказав він. І в голосі в нього була насмішка. - Ти ж журфак закінчила. З червоним дипломом.

І поклав трубку.

Я сиділа на кухні з телефоном у руці. Марк малював. Він тоді малював тільки два кольори: синій і жовтий. Небо і сонце. Він підняв голову і спитав:

- Мам, а тато скоро?

- Не скоро, зайчику.

- А чому?

Я сказала, що через хворобу. Що всі сидять удома. Що тато теж сидить удома, тільки далеко.

Марк кивнув. І домалював сонце. Жовте. Велике. На пів аркуша.

Перший тиждень я протрималась на тому, що було в холодильнику. Другий - на крупах, які завжди тримала про запас. Звичка. Ще з дитинства, від бабусі. На третій тиждень у холодильнику лишились пів пачки масла, два яйця і банка огірків, яку привезла ще його мама, коли приїжджала на Даринчині хрестини.

Я стояла перед відкритим холодильником. Він гудів. Порожній. Світло всередині горіло на голі полиці.

Я пам'ятаю цей звук. Гудіння порожнього холодильника. Я його досі чую іноді вночі. Він звучить, як «кому ти потрібна».

Марк підійшов ззаду. Подивився в холодильник. Потім на мене.

- Мам, а що ми будемо їсти?

Чотири з половиною роки. Він не плакав. Він просто спитав. Як спитав би дорослий.

Я зачинила холодильник.

- Зараз мама щось придумає, - сказала я.

І придумала.

Я продала сережки. Останні. З перлинами. Не в ломбард. Ломбард був закритий, як і все. Я продала їх через оголошення сусідці з п'ятого поверху. Вона давно на них дивилась, коли я вдягала їх на Даринчині хрестини. Вона дала мені за них чесну ціну. І ще пакет з макаронами «від себе». Я взяла. Мені було не до гордості.

Стоп. Я збрехала. Ні, не продала. Я хотіла продати. Я вже тримала їх у руці, стоячи в дверях сусідки. А потім подивилась на них, на ці дві маленькі перлинки, і не змогла. Бо це було останнє. Останнє, що в мене лишилось від дівчини, яка колись щось мала.

Я сказала сусідці, що передумала. Вона подивилась на мене, на мої руки, на мої запалі щоки. І дала мені пакет макаронів. Просто так. Не питаючи нічого.

Я взяла. І пішла.

Тієї ночі я сіла за ноутбук.

Старий. Мій ще журфаківський. З тріснутим екраном і клавішею «ї», яка западала.

Я відкрила сайт фриланс-біржі. Зареєструвалась. Мені знадобилась година, щоб вигадати собі нікнейм. Я не хотіла писати «Ангеліна». Я не хотіла, щоб хтось знав, що це я. Та, що з червоним дипломом. Та, яка далеко піде. Та, яка сидить о другій ночі в Дніпрі з порожнім холодильником і шукає роботу за копійки.

Я написала: «Д».

Просто одна літера. Я не знала, чому саме «Д». Мабуть, тому, що вона була перша, яка спала на думку. А може, тому, що мене нудило від «А». Від «Ангеліна». Від «Ангеліно, ти марнотратка». Від «Лін, треба твій підпис».

«Д» було порожнім. Чистим. Ніким.

Я ще не знала, що це «Д» за рік стане Даною.

Перше замовлення я взяла тієї ж ночі. Опис товару. Пилосос. Тисяча знаків. За сорок гривень. Я ніколи в житті не бачила цього пилососа. Я написала про нього так, наче він рятує сім'ї від розлучення. Замовник поставив п'ять зірок і написав: «Ви геній». Я дивилась на ці слова о третій ночі і плакала. Ну, як плакала. Не плакала. Не було сил. Просто в мене з очей капало на клавіатуру.

Другу ніч я написала шість описів. Пилососи, мікрохвильовки, дитячі візки. Двісті сорок гривень. Третю - статтю для блогу про догляд за кімнатними рослинами. Я вбила всі свої кімнатні рослини. Але стаття вийшла чудова.

Я працювала ночами. Удень у мене були діти. Марк, якому треба було пояснювати, чому не можна на вулицю. Даринка, якій було два, і вона ходила за мною по квартирі, як хвостик, тримаючись за халат. Готування з нічого. Прибирання. Прання. Купання. Казки на ніч.

А о десятій вечора, коли вони засинали, я сідала за ноутбук. І писала до четвертої ранку. Пилососи. Креми. Трави. Посуд. Кросівки. Постільна білизна. Корм для котів. Пости для психологів, стоматологів, фітнес-тренерів, для крамниці з квітами і для крамниці з ковбасою.