Розділ 18. Мені бракувало уваги

Андрій. Київ - Харків, 2020–2021

У березні двадцятого світ зачинився, і ми з Оленою опинились у квартирі на Лівому березі удвох. Надовго.

До цього ми ніколи не були разом довше за тиждень. Я завжди їхав. Тур, фестиваль, запис, знову тур. Я приїжджав, лагодив, платив, спав і їхав. Між нами завжди був рух. Дорога. Відстань. Я думав, що саме відстань робить нас нормальною парою. Що коли я повертаюсь, вона рада мене бачити. Бо світло в передпокої горить.

А тут відстані не стало. Тури скасували. Фестивалі скасували. Дем'ян застряг у Варшаві з Міланою. Міша десь записував сольник, я чув про нього тільки чутки, і всі погані. Я лишився вдома. З Оленою. У двокімнатній квартирі з вікнами на трасу.

І я побачив, що ми з нею не розмовляємо.

Не те щоб сваримось. Ні. Ми ніколи не сварились. Ми просто не розмовляли. Ранок: «Кава?» - «Так». Обід: «Суп чи макарони?» - «Суп». Вечір: «Серіал?» - «Давай». Ніч: «На добраніч». - «На добраніч».

Вісім слів на день. Я порахував. Я тоді почав рахувати, бо не мав чим більше зайнятися.

Я лагодив усе, що бачив. Я перебрав змішувач у ванній. Перевісив полиці. Перепаяв підсилювач, який і так працював. Поміняв проводку в коридорі. Я лагодив, бо не знав, що ще робити з руками і з цією тишею. А Олена сиділа на дивані з ноутбуком і перекладала інструкції до промислових холодильників. Навіть під час пандемії комусь потрібні були промислові холодильники.

Я дивився на неї і думав про те, що сталося восени. Про «вчора». Про балкон. Ми так і не поговорили. Жодного разу. Воно висіло між нами в тій квартирі, як запах, до якого звикаєш і перестаєш помічати, але коли виходиш на вулицю, розумієш, як задихався.

Я хотів спитати. Сотню разів. «Чому ти не сказала?» «Що ти відчувала?» «Тобі було страшно?» «Тобі боляче зараз?»

Я не спитав жодного разу.

Я не вмів. Я не знав, як починаються такі розмови. У мене вдома таких розмов не було. У нас говорили про гроші, про справи, про те, що зламалось. Про почуття не говорив ніхто. Почуття були як шпалери над вимикачем: якщо відклеїлось, заклеюєш, і все.

Я заклеював.

У квітні помер Дем'янів дідусь. Після похорону Марічка підійшла до мене. Обійняла. Маленька, суха, у чорній хустці. Сказала: «Дякую, синку, що ти приїхав». Синку. Вона завжди так мене називала. З того першого чайника.

Я заїхав до батьків. Двадцять кілометрів від Вишневої. Вперше за рік.

Мама відчинила. Подивилась на мене. У масці, у чорному, після похорону.

- Хтось помер? - спитала вона.

- Дід Дем'яна.

- А, - сказала мама. - Ну, заходь. Кірюша спить.

Кірові було сімнадцять. Він спав о другій дня. Батько сидів у дворі, в моєму сараї, де колись була студія. Студії там уже не було. Я вивіз апаратуру, коли переїжджав до Києва. Батько зробив там… Я не знаю, що він там зробив. Там стояли якісь коробки, якісь мішки, якийсь старий мотоцикл без колеса. Нова справа. Без назви.

Я не заходив у сарай. Я стояв на порозі. Дивився на підлогу. На те місце, де колись стояв пульт. На хитку дошку.

Коробка ще там, подумав я. Мій «потім».

Я не дістав її. Не при батькові. Не того дня.

Я пив чай на кухні. Мама питала про Київ. Я розповідав. Коротко. Вона кивала. Потім спитала, чи не міг би я допомогти з грошима, бо в батька знову «справа», і треба трохи вкласти. Я дав. Вона сказала «ти в мене такий…». І замовкла. Я чекав. Вона не договорила.

Я поїхав назад до Києва.

Літом стало трохи легше. Ми почали грати онлайн-концерти. Я налаштовував звук у порожніх залах, де замість глядачів стояли камери. Дем'ян співав з Варшави, я зводив з Києва. Це було дивно. Співати в порожнечу. Але це було хоч щось.

Олена лишалась удома. Завжди.

Одного вечора, у жовтні, вона сказала:

- Я хочу поїхати в Португалію.

Я підняв голову від пульта.

- Надовго?

- Попрацювати. Там подруга. Там є робота. Не переклади. Інша. Можна заробити.

- Тобі не вистачає грошей?

Вона подивилась на мене. Довго. Тим своїм світло-сірим поглядом, від якого я завжди думав, що ми схожі.

- Грошей мені вистачає, - сказала вона. - Ти завжди про гроші.

Я не зрозумів. Я сказав, що не розумію. Вона сказала, що це нормально. Що я ніколи не розумів. І що вона вже купила квиток.

Вона поїхала в грудні. За тиждень до Різдва.

Я відвіз її в аеропорт. Допоміг донести валізу. Обійняв. Вона обійняла у відповідь. Швидко. Як обіймають сусіда.

- Я подзвоню, - сказала вона.

- Добре.

Вона пішла на реєстрацію. Не обернулась.

Я стояв у залі аеропорту Бориспіль, серед людей у масках, і дивився їй услід. І думав: вона повернеться через пів року. Попрацює, заробить, відпочине від мене і повернеться. І світло в передпокої знову горітиме.

Вона подзвонила двічі. На Різдво і на Новий рік. Коротко. «Все добре. Тут тепло. Робота нормальна». Я питав, що купити, що полагодити, чи треба гроші. Вона казала, що нічого не треба.

Четвертого лютого прийшло повідомлення.

Я був на студії. Тій, київській, яку ми тоді орендували. Сам. Зводив трек. Телефон дзенькнув. Я подивився. Олена. Текст. Довгий. Для неї - дуже довгий. Вона ніколи не писала довгих повідомлень. Як і я.

Я досі пам'ятаю його дослівно. Не тому, що хотів запам'ятати.

«Андрію. Я не повернусь. Я тут зустріла людину. Я не хочу тебе ображати, тому скажу чесно. Ти добрий. Ти надійний. Ти завжди все робив. Ти лагодив, платив, купував. Але ти ніколи зі мною не говорив. Ти ніколи не питав, як я. Ти ніколи не питав, чому я зробила те, що зробила. Ти просто лишався. Мені бракувало уваги. Не грошей. Не ремонту. Уваги. Вибач».

Я прочитав це тричі. Потім поклав телефон екраном донизу на пульт. Потім зняв навушники. Потім довго сидів у тиші студії, де не було нічого, крім гудіння апаратури.

Знаєте, що найгірше? Вона мала рацію.

Я це зрозумів не одразу. Спершу я відчув те, що відчував завжди. Мене не хочуть. Мене покинули. Я не той випадок. «Ну, і маємо». Я відчув, як закривається заслінка. Як я, по-старому, приймаю.