Розділ 17. Ілюзія

Дана. Вінниця - Львів, вересень 2027

Я збрехала йому, сидячи на підлозі у ванній, з увімкненою водою, щоб діти не чули.

Я хочу, щоб ви уявили це. Не для того, щоб ви мене пожаліли. А щоб ви зрозуміли, як виглядає жінка, яка бреше чоловікові, в якого закохана. Вона сидить на кахлі. Холодному. Спиною до пральної машини. Коліна під підборіддям. Телефон біля вуха. Вода в раковині тече, і тече, і тече, і шумить, як дощ. А вона каже рівним, надто рівним голосом: «Я майже нічого не пам'ятаю».

І поки вона це каже, вона пам'ятає все.

Я пам'ятаю, як він стояв на порозі і не заходив. Як він сказав «я вас жадаю» і чекав. Як тремтіли його руки, коли він тримав себе наді мною. Як він прошепотів «Ангел». Як я засинала в нього на плечі і відчувала крізь сон, як він торкається губами мого лоба.

Я пам'ятала це, коли казала «гарячка, ліки, туман».

Я пам'ятала це, коли казала «здається, ми цілувались, я не впевнена».

Я пам'ятала це, коли казала «давай будемо друзями».

І він мовчав. Так довго, що я подумала, що зв'язок перервався. Я вже хотіла подивитись на екран. А потім він сказав, що не сердиться. І в мене всередині все обвалилось від полегшення. І від болю. Одночасно. Бо я зрозуміла: він відпускає. Він такий. Він не тримає. Він не тисне. Він просто відійде, як відходить завжди. Тихо. Не грюкнувши. І все. І я буду вільна. І безпечна.

Я вже майже видихнула.

А потім він сказав «ні».

Я пам'ятаю, як я застигла на тій кахлі. Як перестала дихати. Як вода в раковині раптом стала дуже гучною.

«Мені потрібні справжні стосунки. З тобою. Не дружба».

Він сказав це хрипко. Не рівно. Не так, як він говорить завжди. Я ніколи не чула в його голосі такого звуку. Наче щось у ньому тріснуло. Як лід на річці в березні.

«Моє терпіння не безмежне, Дано. Я чекатиму. Але не вічно».

Я засміялась. І заплакала. Одночасно. Я сказала, що мені треба йти. Що діти. Я збрехала вдруге за вечір.

І сиділа на тій кахлі до півночі.

Тепер про те, чому.

Ви, мабуть, думаєте: дурепа. Він же ідеальний. Він приносив бульйон. Він міряв температуру губами. Він лагодив Бабусю. Він навчив Даринку паяти. Він дав Марку сісти за пульт. Він стояв на порозі і чекав дозволу. Що ще тобі треба?

Я теж так думала. Я сиділа на тій кахлі і думала те саме. І все одно не могла.

Бо ось що я знала про себе в той вечір, у вересні двадцять сьомого:

Перше. Я вже одного разу віддала все. Себе. Свою кар'єру. Своє ім'я. Свої прикраси. Свій підпис. Я віддала все чоловікові, який спершу теж здавався ідеальним. Він теж називав мене розумницею. Він теж дарував квіти. Він теж був уважним. На початку. А потім я підписала кредити, і він став царем, а я стала марнотраткою.

Друге. Мої діти. Вони вже прив'язались до нього. Даринка засинає на ньому. Марк сидить за його пультом. Вони розповідають йому про мене те, що не розповідають нікому. А що буде, якщо він піде? Якщо він через рік, через два, через п'ять скаже те, що сказав Свят? «Нащо мені тоді ви?» Я витримаю. Я вже витримала раз. Але вони? Вони вже втратили одного тата. Точніше, ніколи його не мали. Я не можу дати їм другого і дивитись, як його теж не стане.

Третє. Кредити.

Ось тут я маю зізнатися вам у тому, що не розповіла навіть у розділі про Дніпро. Я ще не розповіла вам, чим закінчилось. Але скажу зараз хоча б це: вони досі є. Досі на мені. Досі щомісяця, у п'ятницю, я сідаю за стіл на кухні, відкриваю ноутбук і плачу. Не сльозами. Грошима. Великими. Такими, що якби я їх не платила, ми втрьох могли б жити в іншій квартирі, з кондиціонером. Я плачу сьомий рік. І мені платити ще чотири.

Знаєте, що буде, коли він дізнається? Чоловік, у якого батьки все дитинство кидалися в борги? Чоловік, який із сьомого класу тягнув сім'ю на своїх плечах? Він мені про це розповідав. 

Він подивиться на мене і побачить свою матір. Або батька. Або когось, хто знову тягне його в яму.

І піде.

І я знову почую: «Кому ти потрібна?»

Тому я вирішила: краще я відштовхну першою. Поки він не встиг відштовхнути мене. Поки ще не пізно. Поки я ще Дана.

Це була логіка. Жорстка, суха, як таблиця в зошиті з двома колонками. Я все порахувала.

Я не порахувала тільки одного. Що він не піде.

Наступні тижні я будувала ілюзію.

Я дуже старалась. Я журналістка, я вмію будувати картинку. Я вмію зробити так, що глядач побачить те, що я хочу, а не те, що є.

Я приїжджала на базу, як і раніше. Знімала. Жартувала з Мішею. Обговорювала з Віталіком графік. З Андрієм я розмовляла так, як розмовляють з колегою. Рівно. Ввічливо. Про роботу. Про світло. Про ракурси. Я навіть перестала з ним сваритись. Сварка - це занадто близько. Сварка - це коли тобі не байдуже.

Я вдавала, що мені байдуже.

Я називала його «Андрію». Ніяк інакше. Ні «холодильнику», ні «ти неможливий». Ми повернулись до «ви». Точніше, я повернулась. А він… він говорив мені «ти». Завжди. Спокійно. Наче «ви» між нами ніколи й не було.

І він чекав.

Він не тиснув. Він узагалі нічого не казав про ту розмову. Ні слова. Ні натяку. Він робив те, що робив завжди: щовівторка ставив на пульт два бутерброди. Один для Даринки. Другий… Я не знала, для кого другий. Даринка з'їдала обидва. А він дивився на мене. І нічого не казав.

Це було нестерпно.

Я хотіла, щоб він розсердився. Щоб накричав. Щоб сказав щось образливе. Щоб я могла сказати собі: от бачиш, я була права, він такий самий, як усі. Але він не кричав. Він чекав. Спокійно. Як вода. Як ріка, яка точить камінь. Не силою. Часом.

Я почала його уникати.

Я приїжджала на базу пізніше. Коли він уже був за пультом у навушниках. Я їхала раніше. Поки він змотував кабелі. Я перестала ходити в «Пудру», коли знала, що він там. Я відповідала на його повідомлення одним словом. «Так». «Ні». «Добре». Він писав три речення. Я відповідала одним словом.