Частина 3. Друзі. Розділ 16. Мішок борошна

Андрій. Львів, серпень 2027

Я побачив її у дворі Жанниного будинку і зрозумів, що щось не так, ще до того, як вона повернула голову.

Це в мене професійне. Я чую, коли в апаратурі щось не так, ще до того, як воно зламається. Легкий фон. Тінь дзвону на високих частотах. Трансформатор, який гріється на пів градуса більше, ніж треба. Ніхто, крім мене, цього не почує. А я чую. І знаю: за годину, за день, за тиждень воно згорить.

Вона стояла біля Бабусі, припаркованої під липою, і розмовляла з Марком. Даринка висіла в неї на шиї. Жанна стояла на сходах з Сашком і усміхалась. Все було як завжди. Сонце. Липа. Діти.

Але в її плечах був фон.

Я підійшов. Вона обернулась. Подивилась на мене. І я побачив, як вона робить це - швидко, майже непомітно, так, як я вмію робити сам: закриває обличчя. Не руками. Зсередини. Як опускають чохол на пульт.

Я не звернув уваги. Точніше, звернув, але не повірив. Три ночі. Три ночі, у які вона тримала мене за футболку і шепотіла «я теж». Три ночі, у які я вперше в житті не боявся нічого.

Я підійшов ближче. Обійняв її. І нахилився, щоб поцілувати.

Вона відвернулась.

Не різко. Не демонстративно. Так, як відвертаються від вітру. Мої губи потрапили їй у вилицю. Вона вислизнула з обіймів, наче рибка з рук, і сказала рівним, надто рівним голосом:

- Привіт. Дякую, що допомагав у Варшаві. Даринко, злазь, у мами шия болить.

Даринка злізла. Подивилась на мене. Потім на маму. Потім знову на мене. Вісім років. Але вона все зрозуміла. Я бачив, як у неї зібрались брови.

Марк не дивився ні на кого. Він дивився в землю.

Жанна на сходах перестала усміхатись.

Я стояв посеред двору. З руками, які щойно обіймали порожнечу.

- Нам треба їхати, - сказала вона. - У Вінниці справи. Діти, в машину.

І поїхала.

Я дав їй день.

Це я так собі сказав. Даю день. Людям потрібен час. Вона дев'ять місяців не підпускала мене ближче, ніж на відстань бутерброда. А тут три ночі. Може, вона злякалась. Може, вона просто втомилась. Може, в неї справді справи у Вінниці. Може, діти. Може, їй соромно перед дітьми.

Я дав їй день.

Я провів цей день на базі. Розбирав кофри після Варшави. Змотував кабелі. Перевіряв мікрофони. Клеїв жовту ізострічку на нові роз'єми. Міша сидів на дивані з гітарою і дивився на мене так, як дивляться на людину, що стоїть на краю даху.

- Андрюхо, - сказав він нарешті. - Ти вже втретє перемотуєш той самий кабель.

Я подивився на кабель у своїх руках. Він мав рацію.

Я поклав кабель. Сів на кофр.

- Мішо, - сказав я. - Що означає, коли жінка відвертається?

Міша відклав гітару. Подивився на мене. Довго. Потім сказав тим голосом, яким він говорить тепер, після всього, серйозно, без жартів:

- Що вона боїться.

- Чого?

- Того, що не відвернеться наступного разу.

Я не зрозумів. Я сказав, що не зрозумів. Міша усміхнувся. Сумно.

- Потім зрозумієш, - сказав він.

- У нас усі кажуть «потім».

- Бо «зараз» - це найстрашніше слово, брате.

Наступного дня вона подзвонила сама.

Я був на базі. Сам. Телефон задзвонив о пів на восьму вечора, і на екрані висвітилось «Дана». Я записав її так у грудні. Просто «Дана». Без прізвища. Без смайлів. Міша свого часу підписав у моєму телефоні Дем'яна як «Вогонь», себе як «Геній», а Віталіка як «Гроші». А її я підписав сам. Просто «Дана».

Я дивився на екран три дзвінки. На четвертий узяв.

- Привіт, - сказала вона.

- Привіт.

- Ти зайнятий?

- Ні.

- Я… - Вона замовкла. Я чув, як вона дихає. Коротко. Швидко. Як дихала на базі в перший день, коли сварилась з Віталіком. - Я хотіла поговорити. Про Варшаву.

Я сів на кофр. Мені раптом стало важко стояти.

- Кажи.

- Я хотіла подякувати, - сказала вона. Рівно. Надто рівно. Так рівно, як говорю я, коли намагаюся. - За бульйон. За ліки. За те, що сидів. Ти дуже допоміг. Правда. Я не знаю, що б я без тебе робила.

- Дано…

- Я майже нічого не пам'ятаю, - сказала вона швидко. Наче боялась, що я її переб'ю. - Гарячка. Ліки. Я прийняла забагато таблеток, мабуть. Там усе як у тумані. Я пам'ятаю, що ти приходив. Що ти приносив суп. Що ти розповідав щось смішне про корову. Здається. І що… Здається, ми цілувались. Так? Я не впевнена. Все дуже розмито. Вибач, якщо я щось… Якщо я поводилась дивно. Я була не при тямі.

Я мовчав.

Я сидів на кофрі посеред бази, у тиші, з телефоном біля вуха, і мовчав.

Я не можу описати, що я відчував. Я пробував потім. Для себе. Я звукорежисер, я маю описати звук, щоб його полагодити. Але цей звук не описувався.

Найближче, що я знайшов: мене прибило мішком борошна. Як на складі, куди я в шістнадцять ходив підробляти вантажником. Одного разу з верхнього ярусу впав мішок. П'ятдесят кілограмів. Мені на плече. Мене не поранило. Нічого не зламалось. Мене просто прибило. До землі. І я стояв там, на колінах, у білій хмарі борошна, і не міг вдихнути, бо все навколо було білим, і в горлі було біле, і в очах, і я не розумів, де верх, а де низ.

Ось так.

Не пам'ятає.

Другу ніч, коли в неї вже не було температури. Коли я стояв на порозі і чекав. Коли вона взяла мене за футболку і сказала «я теж». Коли вона сказала «заходь». На «ти». Уперше.

Не пам'ятає.

Третій день, коли вона сміялась, запрокинувши голову, так, як сміялась тоді на базі, від «я знаю». Коли вона засинала в мене на плечі, тримаючи мене за руку, і я лежав і боявся поворухнутись, щоб не розбудити.

Не пам'ятає.

Я знав, що це неправда.

Я знав це так само точно, як знаю, що бас треба зрізати нижче вісімдесяти герц. Друга ніч. Температура тридцять шість і вісім, я міряв. Я перевірив. Я завжди перевіряю. Вона була при тямі. Вона вибрала. Вона сама сказала «заходь».

Вона пам'ятає.

Вона просто не хоче пам'ятати.