Розділ 15. Я пам'ятаю все

Дана. Варшава, серпень 2027

Я одразу скажу правду. Бо потім буду брехати. Не вам. Йому. І мені потрібно, щоб хоч хтось у цій історії знав, як усе було насправді.

Я пам'ятаю все.

Не першу ніч. Першу ніч я справді пам'ятаю уривками: голос, корову, яка скинула його, кобилу Руту, спиці в розетці, його губи в мене на лобі, і як я потягнулась до нього, і як він спершу завмер, а потім… Ні, першу ніч я пам'ятаю, як пам'ятають сон, який не хочеш забувати. Туманно. Тепло. Але пам'ятаю.

А другу ніч я пам'ятаю кожною клітиною.

Зранку другого дня я прокинулась у його руках.

Він не спав. Я зрозуміла це одразу, по тому, як він дихав: рівно, але не глибоко. Він лежав на спині, поверх ковдри, у футболці і джинсах, а я лежала в нього на грудях, під ковдрою, у пижамі з ведмедиками, і моя рука тримала його футболку. Я не пам'ятала, коли встигла вчепитися.

Я підняла голову. Він подивився на мене. Сірі очі. Червоні від безсоння. І крапля карого біля зіниці.

- Доброго ранку, - сказав він.

- Ви не спали, - сказала я.

- Ні.

- Чому?

- Перевіряв температуру.

- Всю ніч?

- Кожні пів години.

І він, не питаючи, нахилився і торкнувся губами мого лоба. Так просто. Так природно. Наче робив це все життя.

- Тридцять сім і два, - сказав він. - Приблизно.

- Ви вимірюєте температуру губами з точністю до десятих?

- Я звукорежисер, - сказав він. - Я чую різницю в пів децибела.

Я засміялась. І закашлялась. І він тримав мене, поки я відкашлювалась, і гладив по спині, і я думала: що зі мною відбувається? Що я роблю? Що я наробила вночі?

Я пам'ятала поцілунок. Я пам'ятала «лишіться». Я пам'ятала, що попросила. Я, яка ніколи ні в кого нічого не прошу.

Мені мало б бути соромно. Я чекала сорому. Я прислухалась до себе, як прислухаються до сирени. А сорому не було. Було тільки тепло. І його футболка під моєю рукою.

Він пішов о дев'ятій. На репетицію. Сказав, що повернеться о першій. Повернувся о пів на першу. З бульйоном. З фруктами. З новою коробочкою соку. Грушевого цього разу. «Даринка казала, що яблучний вам набридає на другий день».

Я хотіла вбити Даринку. І розцілувати.

За день температура впала. До вечора я вже була майже людиною. Слабкою, з хриплим голосом, з горлом, яке дерло, як наждак. Але з ясною головою. Я прийняла душ. Уперше за дві доби. Помила голову. Мідний їжак нарешті ліг, як слід, а не стирчав, як у дикобраза. Я подивилась у дзеркало і побачила жінку з блідим обличчям, запалими очима і губами, які досі пам'ятали його губи.

Я подзвонила дітям. Відео. Даринка показувала мені фортецю з подушок і розповідала, що Сашко лицар, а вона принцеса-дракон, бо «звичайні принцеси нудні». Марк подивився на мене і сказав:

- Тобі краще.

- Так.

- Хтось дав тобі чай?

Я помовчала.

- Так, - сказала я. - Хтось дав.

Марк кивнув. Серйозно. І я побачила, як у нього ледь-ледь піднімаються кутики губ.

Я досі не знаю, чи він тоді здогадався. Мабуть, так. Марк завжди все знає першим.

Я хочу, щоб ви зрозуміли одне. Друга ніч не була помилкою гарячки. Не була туманом від ліків. Я була при тямі. Я була при тямі більше, ніж будь-коли за останні п'ять років. У мене не було температури. У мене не було таблеток у крові, крім одного жарознижувального о шостій вечора. Я знала, хто я. Я знала, хто він. Я знала, що роблю.

Це важливо. Потім ви зрозумієте, чому.

Концерт другого дня закінчився о пів на одинадцяту. Він прийшов о пів на дванадцяту. Постукав тричі. Рівно. Спокійно.

Я відчинила. Уже не в пижамі з ведмедиками. У простій чорній сукні, єдиній, яку я взяла з собою. З вимитим волоссям. З підфарбованими віями. Трохи. Зовсім трохи. Щоб не здавалось, що я старалась.

Я старалась.

Він стояв на порозі. З пакетом.

Він подивився на мене. На сукню. На вії. І я побачила, як у нього темніють очі. Сірий стає майже чорним. А крапля карого розливається.

- Вам краще, - сказав він. Хрипко.

- Мені краще, - сказала я.

Ми стояли у дверях. Він на порозі. Я всередині. Між нами була смуга світла з коридору. Тонка, як лінія жовтої ізострічки.

Він не заходив.

- Заходьте, - сказала я.

Він не рухався.

- Дано, - сказав він. І я вперше почула, як він вимовляє моє ім'я. Він ніколи не називав мене на ім'я. Дев'ять місяців. Ні разу. Тільки «ви». - Мені треба вам дещо сказати.

- Кажіть.

Він помовчав. Я бачила, як він шукає слова. Як вони падають у ньому, як болти з кишені, і він не знає, який підняти.

- Я вчора сказав, що хочу, - сказав він нарешті. - Що я нічого не мушу, я хочу. Це було не зовсім правдою.

У мене всередині щось упало.

- Я не просто хочу, - сказав він. - Я вас жадаю. З першого дня. З кави в зубах. Я жадаю вас так, що не можу спати. Я не вмію це казати. Я ніколи нікому цього не казав. Але я не хочу заходити у ваш номер, поки ви не знатимете.

Я стояла і дивилась на нього.

Великий. Спокійний. З грушками в пакеті. Чоловік, який говорить три речення на тиждень. Який щойно сказав шість. Поспіль. Про мене.

І він чекав. Він стояв на порозі і чекав моєї відповіді. Він не заходив. Він не тягнувся. Він не вимагав. Він дав мені вибір.

Мені ніхто ніколи не давав вибору.

Свят не питав, чи я хочу. Ні в першу ніч, ні в останню. Він брав. Як брав усе: машини, годинники, жінок з червоними нігтями, мої підписи на кредитах. Брав, бо вважав, що має право.

А цей стояв на порозі. І чекав.

Я простягнула руку. Взяла його за футболку і потягнула всередину.

- Я теж, - сказала я. - Заходь.

На «ти». Уперше.

Він зайшов. Пакет із їжею впав на підлогу. 

Андрій був повільним.

Я не звикла до повільного. Мій досвід був коротким і швидким, як сварка. Як удар дверима. Як підпис на кредиті, не читаючи. А він роздягав мене так, наче розгортав щось дуже крихке. Спершу зняв з мене сукню. Потім довго дивився. У напівтемряві, при світлі нічної Варшави з вікна. І я стояла перед ним - після двох пологів, з розтяжками на стегнах, з шрамом на коліні від падіння з гойдалки, з сірником на зап'ясті, з синцями на гомілках від кофрів. І чекала, що він скаже щось. Або відвернеться. Або скривиться. Свят завжди кривився.