Розділ 14. Кобила на ім'я Рута

Андрій. Варшава, серпень 2027

Її справжнє ім'я я дізнався на рецепції готелю о десятій ранку.

Я не збирався дізнаватись. Я збирався дізнатися номер кімнати. Віталік не знав, Ігор Степанович не брав трубку, а вона сама… вона не відповідала на повідомлення. Останнє, що вона написала Віталікові: «Не зможу працювати сьогодні». А вона не з тих, хто не може працювати. Я дев'ять місяців бачив, як вона працює з мігренню, з розбитим коліном, з Даринкою на руках і Марком на телефоні. Якщо вона пише «не зможу», значить, вона не може підвестися.

Я підійшов до рецепції і спитав в якому номері пані Дана.

Дівчина за стійкою подивилась у комп'ютер. Похитала головою. Немає пані Дани.

Я описав. Мідне волосся. Коротке. Сині очі. Татуювання на зап'ясті. Українка. Заселилась учора о першій.

Дівчина подивилась ще раз. Потім подивилась на мене. Довго. Оцінювально. Я знаю цей погляд. Так дивляться на великих чоловіків, які шукають жінок у готелях. Я не ображаюсь. Я на її місці теж подумав би.

- Я її колега, - сказав я. - Вона захворіла. Я приніс ліки.

І підняв пакет. Лимони просвічували крізь папір.

Дівчина подивилась на лимони. Щось у її обличчі змінилось.

- А, - сказала вона. - Пані Ангеліна. Вісімсот дванадцятий.

Ангеліна.

Я стояв біля стійки з пакетом лимонів і повторював це ім'я про себе. Ан-ге-лі-на. Воно не пасувало їй зовсім. Абсолютно. Воно було м'яке, біле, з пір'ям, як у картинках у дитячих книжках, де янголи сидять на хмаринках і грають на арфах. А вона була сірником. Чирк - і полум'я.

І водночас пасувало. Я не знаю як. Я стояв біля ліфта, і мені раптом здалося, що я побачив щось, чого не мав бачити. Як коли знімаєш з пульта чохол і бачиш під ним дитячий малюнок, який хтось давно намалював на корпусі і забув.

Ангел. Мій…

Я обірвав думку. Натиснув кнопку ліфта. Поїхав на восьмий поверх. Коли я її побачив, у мене всередині щось перевернулось. Від того, як вона стояла, тримаючись за одвірок, біла, з гарячими плямами на щоках, з очима, в яких температура запалила сині вогні. І все одно. Все одно намагалась тримати спину.

Тридцять дев'ять і шість. Про сік з трубочкою мені розповіла Даринка ще в липні, між двома пайками, «мама, коли хворіє, п'є тільки з трубочкою, бо в неї ручки трусяться, але вона не хворіє, бо їй не можна». Бо їй не можна. Восьмирічна дівчинка сказала це так спокійно, як кажуть про таблицю множення.

Я хочу розповісти про ніч.

Концерт закінчився о пів на одинадцяту. Стадіон співав «Не зникну» сорок тисяч голосів. Поляки, українці, всі разом. Дем'ян стояв на сцені і плакав. Міша плакав. Я не плакав. Я стояв за пультом і тримав сорок тисяч голосів на кінчиках пальців, щоб вони не розвалилися. А думав про вісімсот дванадцятий номер.

Я пішов з пульта о пів на дванадцяту. Уперше за чотирнадцять років я пішов з пульта, коли техніки ще не почали збирати апаратуру. Міша подивився на мене і нічого не сказав. Тільки кивнув. Дем'ян, спускаючись зі сцени на своєму протезі, крикнув мені вслід:

- Андрюхо! Лимонів візьми!

Я взяв.

Вона не спала. Сиділа на ліжку, закутана в ковдру по самі очі, і дивилась у темне вікно. Температура, судячи з обличчя, знову піднялась. Вона вже навіть не сказала «я не просила». Вона просто подивилась на мене і сказала:

- Ви прийшли.

- Я ж казав.

- Люди кажуть, - сказала вона. - І не приходять.

Я поміряв їй температуру. Тридцять дев'ять і вісім. Я дав таблетку. Я намочив рушник холодною водою і поклав їй на лоб. Вона не пручалась. Вона дивилась на мене крізь туман, її трусило.

Я сів поруч. На край ліжка.

А потім вона сказала:

- Мені холодно.

Тихо. Як дитина.

Я не думав. Я ніколи не думаю, коли треба щось полагодити. Руки роблять самі. Я ліг поруч, поверх ковдри, у футболці і джинсах, і обійняв її. Разом із ковдрою. Великим, незграбним кільцем. Як обіймають щось, що може розсипатися.

Її трусило. Я чув, як у неї стукають зуби. Я тримав.

Через десять хвилин вона перестала тремтіти так сильно. Через годину- ще менше. Вона пригорнулась. Поклала голову мені на груди. Як Даринка в липні.

Мабуть, це в них спадкове, подумав я. Довіряти мені з заплющеними очима.

- Розкажіть щось, - сказала вона. - Мені страшно, коли тихо.

Я не вмію розповідати. Я ніколи нічого не розповідаю. Три речення - мій максимум. Але вона попросила. Вона вперше в житті в мене щось попросила.

І я почав розповідати.

Про бабусю. Мамину маму, бабу Ніну, яка жила в селі під Валками. Я їздив до неї кожного літа, з шести до чотирнадцяти. Це були єдині місяці в році, коли я був дитиною. У баби Ніни не було «тепер заживемо». У баби Ніни були корова, кури, город і пироги по неділях. І тиша. Така тиша, в якій не страшно.

Про корову Зірку, на якій я у сім років вирішив покататися, як на коні. Бо в кіно ковбої катались на конях, а коня в баби Ніни не було. А корова - вона ж теж на чотирьох ногах. Я виліз на паркан, стрибнув Зірці на спину, Зірка подивилась на мене з таким виразом, наче я її смертельно образив, і скинула мене в купу перегноя. Прямо обличчям. Баба Ніна сміялась так, що мусила сісти на ґанок.

Вона тихо засміялась у мене на грудях. Хрипко. Від температури.

Про кобилу Руту, яку сусід, дід Гриць, дав мені в дев'ять років, щоб я «навчився поводитися з конем, а не з коровою». Рута була стара, руда, з білою плямою на лобі, і розумніша за всіх людей, яких я знав. Вона сама знала, куди мене везти. Вона зупинялась, коли я засинав у сідлі. Вона приходила на мій свист з іншого кінця поля. Я розчісував її гриву щовечора. Я розповідав їй усе, чого не міг розповісти нікому.

- Рута, - прошепотіла вона. - Гарне ім'я.

Про поле. Про те, як у дванадцять я вперше працював у полі з дорослими чоловіками, збирав картоплю, і до вечора в мене так боліла спина, що я не міг розігнутись, але дід Гриць поплескав мене по плечу і сказав: «Чоловік». Одне слово. Я ніс його в собі все літо.