Розділ 13. Тридцять дев'ять і два

Дана. Львів - Варшава, серпень 2027

Я лишила дітей у четвер, о шостій ранку, на порозі Жанниної квартири у Львові. І поїхала, не обертаючись.

Брешу. Я оберталась. Чотири рази. Поки йшла від під'їзду до машини, я обернулась чотири рази, і щоразу у вікні третього поверху бачила Даринку, яка махала мені рукою. Марк не махав. Марк стояв поруч із нею і тримав її за плече. 

На п'ятий раз я не обернулась. Бо якби обернулась, то повернулась би. А Марічка сказала мені на тому дивані на базі те, що я досі прокручую в голові.

Вона сказала: «Сонечко, ти не можеш бути для них усім. Ти можеш бути для них мамою. А мамі треба іноді бути ще й собою. Інакше вони виростуть і не знатимуть, яка ти».

Я не знала, що відповісти. Бо мені ніхто ніколи не казав, що мені можна бути собою. Мені казали, що я маю бути дочкою, дружиною, мамою. Навіть Дана - це не зовсім я. Дана - це броня, яку я наділа, щоб вижити. А що під бронею? Я не знаю. Я п'ять років не знімала її, щоб подивитись.

За кермом я плакала. Від Львова до кордону. Не так, як плачуть у кіно. Сльози просто текли, а я їхала. Бабуся мовчала. Потім на кордоні прикордонник подивився на моє обличчя і спитав польською, чи все гаразд. Я сказала: «Так, я просто лишила дітей». Він кивнув, наче зрозумів. Може, і зрозумів. У нього на телефоні були фото двох дівчаток.

У Варшаві я була о першій дня. Готель біля стадіону. Номер на восьмому поверсі. Велике ліжко, біла постіль, вікно на все місто. Я поставила сумку. Сіла на ліжко. І не знала, що робити.

Серйозно. Уперше я була в кімнаті сама. Без дітей. Без плану на найближчі п'ять хвилин. Ніхто не кликав. Ніхто не просив їсти. Ніхто не губив шкарпетку з динозавром.

Я подзвонила Марічці. Діти в порядку. Даринка з Сашком будують фортецю з подушок. Марк допомагає Жанні в «Пудрі», перевіряє, чи правильно стоять чашки. Все добре. Марічка сказала: «Відпочинь. Ти маєш право».

Право. Ще одне слово, до якого я не звикла.

Я пішла на стадіон на першу репетицію. Знімала. Хлопці на величезній сцені виглядали, як іграшкові. Дем'ян на протезі, без тростини. Міша з гітарою. Андрій за пультом у центрі поля, під тентом, серед десятка польських техніків, яким він пояснював щось на суміші польської, англійської і жестів. Вони слухали його так, як слухають генерала.

Він побачив мене. Кивнув. Я кивнула.

Це все, що ми сказали одне одному того дня. Кивок.

А ввечері в мене почалося.

Спершу заболіло горло. Я списала на кондиціонер у машині. Потім заломило суглоби. Я списала на дорогу. Потім, о дев'ятій вечора, коли я сиділа в номері з ноутбуком і монтувала матеріал з репетиції, мене почало трусити.

Не від емоцій. Від холоду. Хоча в номері було двадцять шість градусів, а за вікном серпнева варшавська спека.

Я закуталась у ковдру. Потім у дві. Трусило все одно. Зуби стукали так, що я не могла набрати на клавіатурі жодного слова. Я знайшла в сумці градусник. У мене завжди є градусник, з двома дітьми в дорозі по-іншому ніяк. Поміряла.

Тридцять дев'ять і два.

Я дивилась на цифри і не вірила. Я не хворію. Взагалі. За п'ять років у Вінниці я не хворіла жодного разу. Ну, як не хворіла. Хворіла, звісно. Але не дозволяла собі. Коли в мене піднімалась температура, я пила таблетку і йшла працювати. Бо не було кому замість мене. Бо якщо я хворію, хто нагодує дітей? Хто за ними догляне?

Моє тіло, мабуть, п'ять років чекало. Чекало, поки я лишусь сама. Поки не буде кого годувати. 

І ось я лишилась сама. У Варшаві. У номері на восьмому поверсі.

І воно сказало: «Ну все, мала. Тепер моя черга».

Я випила таблетку. Жарознижувальну, з дитячої аптечки. Одну. Потім, подумавши, ще одну. Лягла. І провалилась.

Я погано пам'ятаю ту ніч. Пам'ятаю, що мені снився Дніпро. Та квартира з жовтими стінами в дитячій. Мені снилось, що я стою в передпокої, а на підлозі лежать квитанції з ломбарду, і я їх збираю, а вони розлітаються, як листя, і хтось сміється за дверима. Жінка. З червоними нігтями.

Пам'ятаю, що прокидалась мокра. І знову трусилась. І знову провалювалась.

О шостій ранку я прокинулась остаточно. Поміряла. Тридцять дев'ять і шість.

Я подзвонила дітям. Відео. Я намагалась виглядати нормально. Я навіть нафарбувала губи, щоб не було видно, які вони бліді. Даринка одразу спитала: «Мам, ти чого така біла?» Марк нічого не спитав. Він просто дивився на мене в камеру. І я бачила, як у нього стискаються губи.

- Я трохи застудилась, - сказала я. - Нічого страшного.

- Ти хворієш, - сказав Марк. Не питав. Стверджував.

- Трохи.

- Хто тобі дасть чай?

Я не знала, що відповісти. У горлі щось стиснулось. Не від хвороби.

- Я сама собі дам чай, - сказала я. - Я доросла.

Марк подивився на мене. Довго. Тим поглядом, від якого мені завжди здається, що це він дорослий.

- Мам, - сказав він. - Ти завжди все сама.

І Жанна забрала телефон, бо Даринка почала плакати.

Я написала Віталікові, що не зможу працювати сьогодні. Уперше за п'ять років я написала замовникові, що не зможу працювати. Руки тремтіли. Не від температури. Від сорому. Я чекала, що він відповість щось на кшталт «ну ви ж розумієте, контракт, неустойка». Я вже бачила, як за цей день у мене знімуть гонорар.

Віталік відповів через хвилину. «Лікуйтесь. Андрій знає».

Андрій знає.

Що знає? Звідки? Навіщо?

Я хотіла написати. Спитати. Але в мене не було сил навіть на те, щоб тримати телефон. Він упав мені на груди. Я заснула.

Прокинулась від стуку в двері.

Спершу мені здалося, що це сон. Що це стукають у двері тієї дніпровської квартири. Що це Свят повертається о десятій і зараз побачить, що на плиті порожньо.

Стук повторився. Три удари. Рівні. Спокійні. Як метроном.

Я не знаю, як я встала. Не пам'ятаю. Пам'ятаю тільки, що я йшла до дверей, тримаючись за стіну, в пижамі з ведмедиками, яку купила собі сто років тому на розпродажі, з немитою головою, з мідним їжаком, що стирчав у всі боки, як у дикобраза, з обличчям, на якому, мабуть, можна було смажити яєчню.