Розділ 12. Вчора

Андрій. Київ, 2018–2019

Олена завжди була вдома.

Це перше, що я про неї пам'ятаю, і, мабуть, останнє. Не її обличчя, хоча воно було гарне: тонке, світле, з сірими очима, трохи світлішими за мої. Не її голос, хоча він був тихий і рівний, як шелест сторінок. А те, що вона завжди була вдома. Я повертався з туру о третій ночі, і в передпокої горіло світло. Я повертався о шостій ранку, і на кухні стояла каструля з борщем, накрита рушником. Я повертався через два тижні, через місяць, і вона сиділа на дивані з ноутбуком, у тому самому светрі, в тій самій позі, і піднімала на мене очі, і казала: «Привіт». І все.

Мені це подобалось. Я думав, що це і є дім. Коли тебе чекають. Мовчки. Без питань.

Ми познайомились у сімнадцятому. На нашому концерті в Києві. Вона не була фанаткою, її затягла подруга. Вона стояла біля бару, пила воду і дивилась не на сцену, а на мене. Я був за пультом. Мене взагалі рідко хтось помічає за пультом. А вона помітила.

Після концерту вона підійшла і сказала:

- Ви весь концерт стояли так, наче тримаєте весь зал на руках.

Я не знав, що відповісти. Я сказав:

- Так і є.

Вона усміхнулась. Тихо. Одними очима. Як я.

І я подумав: вона така сама. Мовчазна. Спокійна. Вода. Ми зрозуміємо одне одного без слів.

Я помилився. Дві води, як виявилось, не розуміють одна одну. Вони просто стоять, як озеро, в якому нічого не рухається. І поступово зацвітають.

У вісімнадцятому я переїхав до неї в Київ. Дем'ян тоді подивився на мене дуже довго, а потім сказав:

- Андрюхо, а ти її кохаєш?

Я відповів:

- Мені з нею спокійно.

Дем'ян нічого не сказав. Але я бачив, як він відвів очі.

Олена працювала з дому. Перекладала технічні інструкції з німецької. Посудомийні машини, пральні машини, промислові холодильники. Вона могла перекласти двісті сторінок про компресори, але не могла сказати мені, що відчуває. Я теж не міг. Ми були двома людьми, які добре знаються на механізмах і не знаються на собі.

Я гастролював. Постійно. Вісімнадцятий, дев'ятнадцятий - це були роки, коли ми грали по двісті концертів на рік. Європа, Україна, знову Європа. Я жив у бусиках і готелях. Я засинав на пультах. Я повертався додому на два дні, спав, прав речі, лагодив кран, міняв лампочки, платив за комуналку, купував продукти на місяць наперед, щоб Олені не треба було ходити, і їхав знову.

Я думав, що це турбота. Я думав, що так виглядає любов. Коли ти забезпечуєш. Коли ти лагодиш. Коли ти платиш. Коли холодильник повний, а кран не капає.

Я ніколи не питав її, як вона. Мені не спадало на думку. Мене ніхто ніколи не питав, як я, і я не знав, що так роблять. Я питав: «Що треба купити?», «Що полагодити?», «Скільки заплатити?». А вона відповідала. Коротко. Точно. Як перекладала інструкції.

Я не помічав, що вона в'яне. Я не вмію помічати, як в'януть люди. Я вмію помічати, як в'януть підсилювачі: у них сідає звук, з'являється фон, гріється трансформатор. Люди не гріються. Люди просто замовкають. А вона й так завжди мовчала.

У жовтні дев'ятнадцятого ми повернулися з туру по Польщі. Я приїхав додому в четвер, о восьмій вечора. Світло в передпокої горіло. Каструля на плиті. Все як завжди.

Олена сиділа на дивані. Без ноутбука. Просто сиділа. Руки на колінах.

- Привіт, - сказав я.

- Привіт, - сказала вона.

Я пішов на кухню, розігрів борщ, поїв. Вона не прийшла. Я помив тарілку. Вона не прийшла. Я пішов у ванну, прийняв душ, повернувся. Вона сиділа там само. У тій самій позі.

Я сів поруч.

- Щось сталося?

Вона довго мовчала. Потім сказала. Рівно. Тихо. Як перекладала інструкцію до промислового холодильника.

- Я була вагітна. Я зробила аборт. Вчора.

Я пам'ятаю, що дуже чітко побачив у ту секунду шпалери. Не ці, не київські. Інші. Зелені, з дрібним візерунком, наче листя. І в одному місці над вимикачем відклеєний шматок, а з-під нього визирають старі, рожеві.

Це мене завжди дивувало потім. Мозок. Він тебе рятує. Він підсовує тобі шпалери, щоб ти не встиг почути те, що чуєш.

Але я почув.

- Чому ти не сказала? - спитав я. Я не впізнав свого голосу.

- Ти був у турі.

- Ти могла подзвонити.

- І що б ти сказав?

Я відкрив рота. І закрив. Бо я не знав, що б я сказав. Я не знав тоді. Я не знав навіть зараз. Мені ніхто ніколи не казав, що кажуть у таких випадках.

- Я не була готова, - сказала Олена. - Я подумала… Ти весь час їдеш. Я весь час сама. Я не хочу сама з дитиною. Я вирішила. Вибач.

Вона сказала «вибач» так, як кажуть «передай сіль».

Я встав. Вийшов на балкон. Був жовтень, і Київ унизу світився, як розсипані дроти, і десь далеко гуділа траса. Я стояв у футболці, босоніж, на холодній плитці. І в голові в мене звучав голос. Не Оленин.

Батьків.

«Треба було тоді на аборт».

Я стиснув поручень балкона так, що заболіли пальці.

Було щось страшно симетричне в цьому. Щось, від чого мені хотілося розсміятися, і я боявся, що якщо засміюсь, то вже не зупинюсь. Мене колись не хотіли. І тепер жінка, з якою я будував дім, не захотіла мою дитину. Не спитавши мене. Навіть не сказавши. Вчора. Поки я лагодив фейдер у Кракові.

Нас не хочуть. Ні мене, ні того, хто міг би бути від мене.

Це, мабуть, спадкове, подумав я. Як колір очей. Як уміння мовчати. Як «хоч якась користь».

Я простояв на балконі до четвертої ранку. Олена не вийшла. Я не повернувся. Ми обоє вміли чекати. Ми тільки не вміли йти назустріч.

О четвертій я зайшов у квартиру. Вона спала. Я ліг поруч. На краєчок. Не торкаючись.

Уранці вона приготувала сніданок. Яєчню. Як завжди. Я поїв. Як завжди. Ми не говорили про це. Ні того дня. Ні наступного. Ні ніколи.

Знаєте, що найдивніше? Я лишився.

Я міг піти. Будь-хто на моєму місці пішов би. А я лишився. Бо… Я довго думав, чому. І єдина відповідь, яку я знайшов: я лишився, бо мене навчили лишатися. Коли я в вісімнадцять почув батькові слова, я не пішов з дому. Я поміняв шпалери над вимикачем. І лишився. Бо був корисний. Бо мене терпіли, поки я корисний.