Розділ 11. Марнотратка

Ангеліна. Дніпро, 2015–2018

Перший раз я пішла в ломбард у грудні п'ятнадцятого. Маркові було півтора місяці.

Було холодно. Не на вулиці, хоча на вулиці теж. Холодно було в квартирі. Опалення в тому новому будинку працювало так, як працював мій шлюб: формально. Батареї були теплі. Але в кімнатах стояв холод, і я спала в светрі, і Марк спав у комбінезоні, і ковдра в нього була тонка, байкова, ще з пологового. А зима в Дніпрі того року видалась лютою.

Я попросила Свята купити нову ковдру. Теплу, пухову, дитячу. Я знайшла в інтернеті. Не найдорожчу. Звичайну.

Він подивився на екран телефона. Потім на мене.

- Ангеліно, - сказав він. - Ти розумієш, скільки я витрачаю на цю сім'ю?

Я не розуміла. Я не бачила жодної витрати. Я бачила його новий годинник. Його нову куртку. Його коньяк у барі на кухні, по пляшці на тиждень. Його сигари, які пахли в коридорі. А на сім'ю… На сім'ю він давав мені раз на тиждень гроші на продукти. Точно відраховані. І вимагав чеки.

Чеки. Я зберігала їх у коробці з-під взуття. І щонеділі він сідав за стіл на кухні і перевіряв. Рядок за рядком. «Навіщо тобі цей йогурт? Є дешевший». «Чому ти купила два хліби? Ти що, обидва зїси?» «Сир? Знову сир? Ти марнотратка, Ангеліно».

Марнотратка.

Це слово я чула частіше, ніж своє ім'я. Я чула його так часто, що почала в нього вірити. Я стояла в супермаркеті біля полиці з сиром і не могла взяти. Руки не брали. Я брала найдешевший. Потім клала назад. Потім виходила без сиру. Потім ішла додому і плакала в під'їзді, бо не могла зрозуміти, чи я справді марнотратка, чи просто хочу сиру.

Знаєте, що найстрашніше в такому контролі? Не те, що тобі чогось не дають. А те, що через якийсь час ти перестаєш хотіти. Бо хотіти - це марнотратство. Бо ти не заслуговуєш. Бо ти вдома сидиш.

Але ковдра була не для мене. Ковдра була для Марка.

І в мені, у цій зацькованій Ангеліні, щось прокинулось. Щось, про що я тоді навіть не підозрювала. Мабуть, саме так прокидається Дана. Не одразу. По шматочку. По ковдрі.

У мене були сережки. Золоті, з маленькими смарагдами. Мама подарувала на двадцятиріччя. Не від щирого серця, звісно. Від протоколу. «У дівчини з пристойної родини мають бути гарні прикраси». Я їх ніколи не носила. Вони лежали в скриньці, з інших маминих подарунків: браслет, два кільця, ланцюжок, ще одна пара сережок, з перлинами. 

Я взяла сережки зі смарагдами. Замотала Марка в комбінезон, поклала у слінг. І пішла в ломбард через дорогу.

Ломбард був маленький, темний, з ґратами на вікні. За склом сиділа жінка років шістдесяти, у пуховій хустці, з лупою на лобі. Вона подивилась на сережки. Потім на Марка. Потім на мене.

- На що? - спитала вона.

- На ковдру, - сказала я. І відчула, як у мене починають горіти вуха.

Жінка нічого не сказала. Зважила сережки. Назвала суму. Удвічі меншу, ніж вони коштували. Я погодилась.

Коли вона простягала мені гроші і квитанцію, вона раптом сказала тихо:

- Не викуповуй. Не повертайся по них. Хай будуть як плата.

- Плата за що?

- За розум, - сказала вона. - Він у тебе ще прокинеться.

Я купила ковдру того ж дня. Пухову. Теплу. Блакитну, з хмаринками. Марк спав під нею так солодко, що я сиділа біля ліжечка і плакала від щастя. Уперше за довгий час. Від щастя.

Свят побачив ковдру ввечері.

- Звідки?

- Купила.

- За які гроші?

Я збрехала. Уперше в житті я збрехала чоловікові. Сказала, що мама передала. Він повірив, бо знав, що мама мені нічого не передає, але знав і те, що я не брешу. Ця його віра в мою чесність була єдиним, що ще нас зв'язувало.

А квитанцію я сховала. У коробку з-під взуття. Під чеки.

Навесні шістнадцятого я заклала браслет. Маркові треба було взуття. Перше, на перші кроки. Свят сказав, що він може ходити в шкарпетках, «ми всі так ходили». Я заклала браслет і купила черевики. Жовті. Маленькі. З м'якою підошвою.

У жовтні - перше кільце. На день народження Марка. Рік. Торт і кульки. Свят сказав, що «рік - це не дата, він нічого не пам'ятатиме». Марк не пам'ятав. Але я пам'ятаю, як він тягнув пальчиками крем з торта і сміявся.

Я тоді вже знала дорогу в ломбард із заплющеними очима. Жінка в пуховій хустці впізнавала мене. Вона більше нічого не казала. Тільки дивилась. І давала на двадцять гривень більше, ніж належало. Я помічала. Я мовчала.

За три роки шлюбу я купила собі одну річ. Демісезонну куртку на розпродажі. Сіру. За чотириста гривень. Бо моя стара куртка, та, в якій я приїхала з Києва, в якій несла Марка з пологового, протерлась на ліктях до дірок. Свят помітив нову куртку через тиждень. Ну, як помітив. Побачив у передпокої бирку, яку я забула викинути.

- Чотириста гривень, - сказав він. - Ангеліно, я не друкую гроші.

Я пам'ятаю, як стояла в тому передпокої, в новій куртці за чотириста гривень, і дивилась на його годинник. Він купив його на минулому тижні. Я бачила чек. Він лишив його на столі. Годинник коштував як моя куртка, помножена на двісті.

Я нічого не сказала.

Я теперішня, коли згадую це, хочу взяти ту куртку і… Не знаю, що зробити. Спалити? Ні. Я б її зберегла. Як доказ. Як носовичок у сумці. Як квитанцію з ломбарду. Але вона не збереглась. Я її носила, поки вона не розлізлась. Остаточно. У двадцять першому, у Вінниці, я її викинула. Уже з мідним їжаком на голові.

А тепер про те, що важливіше за куртку. Про кредити.

Я розповім про них зараз, хоча мені дуже не хочеться. Бо це моя найбрудніша таємниця. Навіть брудніша за червоні нігті Тетяни Павлівни. Бо в червоних нігтях винен він. А в кредитах… у кредитах я теж винна. Я підписувала.

У шістнадцятому Святові захотілось нову машину. Не просто машину, а таку, яка «відповідала б рівню». Він пішов у банк. Банк відмовив. У Свята, як з'ясувалось, була погана кредитна історія. Ще з Києва. Якісь старі позики, прострочки, штрафи, про які я нічого не знала.