Розділ 10. Невагома

Андрій. Львів, липень 2027

Даринка заснула на мені в середу, о пів на четверту дня, посеред репетиції.

Я досі не розумію, як це сталося. Я сидів на дивані в кутку, переглядав у планшеті райдер для Варшави, а вона просто прийшла. Сіла поруч. Потім прихилилась до мого плеча. Потім, коли я не відсунувся, бо не знав, чи можна відсуватися, коли до тебе прихиляється дитина, залізла на коліна з ногами, згорнулась клубочком, поклала голову мені на груди і заснула.

За сорок секунд. Я засікав. Я не знаю навіщо, просто в мене звичка засікати.

Я завмер.

Знаєте, як завмирає людина, на яку сіла бджола? Ось так. Я боявся поворухнутись. Боявся дихати глибше, щоб не розбудити. Планшет лишився в моїй руці, у повітрі, і я тримав його там, поки не заболіло плече.

Міша, побачивши це, зробив таке обличчя, що я мало не кинув у нього планшетом. Він підняв телефон, щоб сфотографувати. Я подивився на нього. Він опустив телефон. Потім знову підняв. Я знову подивився. Він прошепотів: «Тільки одне фото. Для історії». Я прошепотів: «Мішо, я тебе вб'ю». Він прошепотів: «Не вб'єш, у тебе руки зайняті».

І сфотографував.

Їхня мати в цей час була в «Пудрі», домовлялась із Жанною про щось для сторіз. Марк сидів за пультом. Сам. Я дозволив. Уперше. Він крутив еквалайзер на навушниках, а в навушниках грав Мішин запис, і Марк слухав його з таким обличчям, з яким, мабуть, я слухав той перший Дем'янів запис з бочки на дні колодязя.

А Даринка спала на мені. І важила… нічого. Я не очікував цього. Я думав, діти важкі. Кір у три роки був важкий, я пам'ятаю, як носив його з садочка, як він вередував і вигинався, як у мене німіли руки. А ця була, як пір'їна. Як тепла пір'їна, що дихає. І пахла цукерками і дитячим шампунем з полуницею.

Я сидів так годину. Може, більше. Плече затерпло. Нога затерпла. А я не ворухнувся. Бо щоразу, коли я думав про те, щоб поворухнутись, вона трохи стискала кулачок на моїй футболці. Наче знала.

Я дивився на цей кулачок і думав про те, що мені ніхто і ніколи так не довіряв.

Не так. Люди довіряють мені постійно. Дем'ян довірив мені своє життя. Тричі. Міша довірив мені свій сором. Віталік довіряє мені гроші, Ігор Степанович - репутацію, звукорежисери залів - свою апаратуру. Але всі вони довіряють мені, бо я корисний. Бо я надійний. Бо я не підведу.

А ця довірилась мені просто так. Без жодної причини. Вона не знала, чи я надійний. Вона просто заснула.

Мене це вибило з колії так, як не вибивало нічого за останні десять років.

Їхня мати повернулась о п'ятій.

Я почув її на сходах, як завжди. І побачив, як вона завмерла у дверях. Сині очі. Спершу на мене. Потім на Даринку. Потім знову на мене.

Я чекав, що вона щось скаже. Що вона забере Даринку, вибачиться, скаже, що донька не мала права, що так не можна, що я не мусив.

Вона нічого не сказала. Вона стояла у дверях і дивилась. І в її обличчі щось ворухнулось. Те, що я бачив у порічках у Жовкві, коли торкнувся її лоба. Щось відкрите. Беззахисне. На секунду. На дві.

Потім вона відвернулась. Вона вміє швидко відвертатись.

- Вона не спала вночі, - сказала вона, розбираючи сумку. Не дивлячись на мене. - Жарко. У нас у квартирі немає кондиціонера. Вибачте.

- Не треба, - сказав я.

- Вам незручно.

- Мені нормально.

Вона обернулась. Подивилась на мене. Я не знаю, що вона побачила. Я намагався виглядати так, як виглядаю завжди. Спокійно. Рівно. Як холодильник.

Але, здається, в мене не вийшло. Бо вона раптом усміхнулась. Швидко. І відвернулась знову.

Даринка прокинулась о пів на шосту. Розплющила очі, подивилась на мене знизу вгору, позіхнула на весь рот і сказала:

- О. Це ти.

- Це я, - сказав я.

- Ти теплий, - сказала вона. - Як піч.

І сповзла з колін, і побігла до мами, і вже за хвилину розповідала їй сон про рожевого слона, який їв хмаринки з «Пудри».

А я сидів на дивані і не міг поворухнути рукою. Бо рука затерпла. І ще тому, що мені здавалося: якщо я поворухнусь, я щось розіб'ю. Щось, чого в мене ніколи не було.

Тепла, як піч.

Я встав і пішов на балкон бази. Постояв там хвилин п'ять. Міша вийшов слідом. Нічого не сказав. Простягнув мені пляшку води. Я випив половину.

- Андрюхо, - сказав Міша. Тихо. Не жартома. - Ти в порядку?

- Так.

- Ти брешеш.

- Так, - сказав я.

Міша кивнув. І лишився стояти поруч. Мовчки. Він навчився мовчати поруч. Раніше не вмів. Раніше він заповнював кожну тишу жартами. А тепер умів просто мовчки стояти. Я не питаю, хто його навчив.

Через тиждень Даринка розповіла мені про свого тата.

Я не питав. Я ніколи б не спитав. Ми сиділи в «Пудрі», чекали, поки Дем'ян закінчить інтерв'ю в сусідній залі. Даринка їла хмаринку. Марк читав. Їхня мати вийшла на вулицю говорити по телефону з кимось, з ким вона говорила таким голосом, що я не хотів знати, хто це.

Даринка облизала ложку. Подивилась на мене. І спитала:

- А в тебе є діти?

- Ні.

- А хочеш?

Я не знав, що відповісти. Ніхто ніколи мене про це не питав. Навіть я сам.

- Не знаю, - сказав я чесно.

- А наш тато нас не хоче, - сказала Даринка. Спокійно. Як кажуть про погоду. - Він живе з тьотею Танею. У них є хлопчик. Новий. Тато йому дзвонить. А нам ні.

Марк підняв голову від книжки. Подивився на сестру. Потім на мене. У його очах було те, що я бачив у дзеркалі у вісімнадцять. Не біль. Біль він уже проїв. Там була відповідальність. Він відповідав за те, що сестра це сказала. Він хотів це виправити, і не знав як.

- Даринко, - сказав Марк тихо. - Ми ж домовлялись.

- Ми домовлялись не казати мамі, - сказала Даринка. - А він не мама.

І повернулась до своєї хмаринки.

Я сидів за столиком у кав'ярні біля Оперного, з чашкою кави, яка вже охолола, і дивився на цих двох дітей. На дівчинку, яка сказала «тато нас не хоче» таким самим голосом, яким я у вісімнадцять казав собі «ну, і маємо». На хлопчика, який уже вмів охороняти чужий біль, бо свого йому не дали навіть відчути.