Частина 2. Бульйон. Розділ 8. Андрій - вода

Андрій. Харків, 2011–2013

Я познайомився з Дем'яном через те, що в нього жахливо звучав бас.

Це правда. Люди досі не вірять, коли я так кажу на інтерв'ю, думають, що я жартую. Я не жартую. Я майже ніколи не жартую на інтерв'ю. Я там узагалі майже нічого не кажу.

У дві тисячі одинадцятому мені було двадцять три. Я працював електриком на заводі і підробляв у клубах: лагодив підсилювачі, перепаював кабелі, виставляв звук на вечірках, де ніхто не слухав звук. Я любив це. Не вечірки. Звук. Я міг годинами сидіти над старим підсилювачем, перепаюючи конденсатори, поки він не починав дихати. Звук для мене був як механізм. Його можна розібрати, зрозуміти, полагодити. Він не обіцяє. Він просто є.

Одного вечора, гортаючи стрічку у соц. мережі, я натрапив на запис. Хлопець читав реп під біт, записаний, судячи зі звуку, у металевій бочці на дні колодязя. Бас гудів так, наче в сусідній кімнаті працювала бетономішалка. Голос тонув. Кожен другий рядок з'їдав якийсь дзвін.

Але текст.

Я послухав тричі. Потім ще раз. Я сидів у своїй кімнаті, у будинку батьків за містом, і відчував, як щось у мені, що я давно залив бетоном, тихенько тріснуло.

Я написав коментар. Технічний. Я не вмію писати нетехнічні коментарі. Що бас треба зрізати нижче вісімдесяти герц. Що мікрофон стоїть задалеко і ловить відбиття від стін. Що якщо повісити на стіни ковдри, стане краще. І що текст хороший.

Останні три слова я писав хвилин десять. Стирав і писав знову.

Він відповів через годину. «Ти хто такий, щоб мені про мій бас розказувати?» Я відповів: «Електрик». Він написав: «Ну то й лагодь свої розетки». Я написав: «Розетки в мене працюють. А от у тебе бас - ні».

І він засміявся. Я не бачив, але я відчув, як він засміявся. Потім написав: «Ладно. Ковдри повісив. Слухай». І скинув новий запис. Бас став кращим. Не добрим. Кращим.

Так почалося наше листування.

Ми листувались пів року. І за ці пів року, я підрахував потім, ми писали про музику, може, разів десять. Решта - про все інше. Про те, як полагодити карбюратор на старому мопеді «Верховина», який Дем'ян знайшов на смітнику і хотів воскресити. Про Стругацьких, яких я читав з дитинства, а він тільки почав. Про те, чому коти муркочуть і чи правда, що в космосі немає звуку. Про те, як жити, коли тебе ніхто не чекає вдома. Він писав про це жартома. Я відповідав серйозно. Він перестав жартувати.

Я дізнався, що він живе на Вишневій, у приватному секторі на околиці Харкова. Що його виховує Марічка. Що з батьками в нього не склалося, і про це він писати не любить. Що є дівчина, яка живе на тій самій вулиці і яка колись зачинила перед ним хвіртку. Імені він не писав. Писав «вона». Але я одразу зрозумів, що всі його тексти про неї.

Я розповідав про себе менше. Я завжди розповідаю менше. Але якось, пізно вночі, я написав йому про дядька Толю і про ключі на полиці. Про те, що мені подобається, коли кожна річ має своє місце. І він відповів: «А в мене нічого не має свого місця. Навіть я».

Я довго дивився на це повідомлення. Потім написав: «Тоді приїжджай. Я тобі покажу, як розкладати ключі».

Він не приїхав. Приїхав я. У квітні дві тисячі дванадцятого, на Вишневу, з підсилювачем, який я сам перепаяв, у багажнику старої «Таврії», купленої за мою першу велику халтуру.

Дем'ян виявився меншим, ніж я уявляв. Худий, невисокий, темний, з обличчям, на якому було написано все й одразу. Він стояв біля хвіртки свого двору. Бо в них на вулиці, як виявилось, кожен двір має хвіртку. Тримав руки в кишенях. Дивився на мене знизу вгору.

- Ти величезний, - сказав він замість привітання.

- А ти малий, - сказав я.

- Я не малий. Я компактний.

І ми обидва засміялися.

У його кімнаті, у старому будинку Марічки, на стінах справді висіли ковдри. Три. Одна з них в оленях. На підлозі лежав мікрофон, прив'язаний синьою ізострічкою до стійки від торшера. А на дивані сидів кучерявий хлопець із гітарою і дивився на мене так, наче я зайшов з неба.

- Міша, - сказав кучерявий. - Граю. Ти справді електрик?

- Справді.

- А гітару полагодиш? У мене ла фонить.

Я полагодив. За вечір я полагодив гітару, торшер, мікрофон, розетку в коридорі і, наостанок, чайник Марічки, який гудів вже три роки. Марічка, повернувшись з роботи, подивилась на чайник, потім на мене, і сказала: «Ти нам тепер рідний». І нагодувала мене вареником з вишнями.

Я пам'ятаю цей вареник, як пам'ятаю рушник у синю клітинку. Бо це було вдруге в житті, коли мені просто так сказали, що я рідний.

Назву гурпридумав Дем'ян. D.A.M.

- Я посередині, - сказав я.

- Ти опора, - сказав Дем'ян. - Без «А» нічого не читається. Ні українською, ні англійською.

Я тоді подумав, що він просто так каже. Що він узагалі любить красиві слова. Але слово «опора» я потім носив у собі роками. Як той пульт від «Панасоніка» без батарейок.

Першу пісню ми записали в травні. У кімнаті з ковдрами. На мій підсилювач. Бас звучав правильно.

У дві тисячі тринадцятому ми вистрілили.

Я досі не розумію, як це сталося. Ми нічого не робили для цього. Ми просто записували пісні й викладали. Без радіо, без телевізора, без грошей. А потім одна з них, про дівчину, яка зачиняє хвіртку, раптом розлетілась мережею так, що за тиждень її слухала вся країна. Нам почали писати з клубів. З фестивалів. Нам почали платити.

Нам потрібна була студія.

Кімната на Вишневій для цього вже не годилась. Марічка нічого не казала, але я бачив, як вона, повертаючись з нічної зміни, навшпиньки проходить повз двері, за якими ми втрьох репетируємо, і яка втомлена в неї спина.

Тож я збудував студію в батьківському сараї.

Тому самому. Де стояли клітки з-під шиншил. Де під хиткою дошкою в підлозі досі лежала коробка з-під льодяників «Монпансьє».

Я працював два місяці. Щовечора після заводу і всі вихідні. Сам. Утеплив стіни. Провів нову проводку. Засклив вікно. Зробив звукоізоляцію з мінвати і старих матраців. Постелив підлогу. Коли стелив підлогу, дійшов до тієї дошки. Підняв. Коробка лежала. Іржава вже, з вицвілими льодяниками на кришці. Я відкрив. Там було вже не дві тисячі триста сорок. Там було більше. Я відкладав весь цей час. Навіть коли не треба було.