Розділ 7. Носовичок

Дана. Львів - Вінниця, травень 2027

Скажу одразу: я плакала. На роботі. При клієнтах. У туші, яка коштувала мені двох днів харчування.

Непрофесійно. Я знаю.

Але почну з початку, бо ви заслуговуєте знати, як жінка, яка не плаче, опинилась біля колонки у львівському залі з мокрим обличчям і чужим носовичком у кулаці.

До концерту ми готувались пів року. Точніше, хлопці готувались, а я знімала, як вони готуються. За ці пів року в мене набралось триста сорок годин відео. Я знала, як Міша п'є чай: з трьома ложками цукру і лимоном, який не виймає, поки чашка не спорожніє. Я знала, як Дем'ян, коли думає, що ніхто не бачить, розтирає ногу над протезом долонею, прямо крізь штанину, і морщиться. Я знала, що Андрій приходить на базу за півтори години до всіх, що в нього на кожному мікрофоні жовта ізострічка з номером і що він щовівторка робить два бутерброди.

Другий, як я розуміла, для Даринки. Даринка теж так розуміла. Вона вже навіть не питала, просто підходила до пульта, і Андрій, не дивлячись, простягав їй серветку.

Я ні разу не взяла. Правило номер три. Але одного разу, у квітні, коли Даринка захворіла і лишилась у Вінниці з сусідкою, пані Стефою, - єдиний раз за п'ять років, коли я лишила когось із дітей не з собою, і я дзвонила пані Стефі кожні сорок хвилин, - Андрій все одно поставив на пульт серветку з бутербродом. І нічого не сказав. І пішов у коридор.

Я з'їла. Навпіл з Марком. Марк сказав: «Мам, ти ж ніколи ні в кого нічого не береш». Я сказала: «Це не в когось. Це Даринчин. Вона ж не приїхала. Не пропадати ж».

Марк подивився на мене тим своїм поглядом, від якого мені завжди здається, що це він доросла людина, а я просто маленька дівчинка з мідним волоссям.

Але повернімося до концерту.

За день до нього я не спала. Діти спали в номері готелю, який оплатив фонд, а я сиділа у ванній на кришці унітаза з ноутбуком і втретє переписувала план зйомки. Три камери. Одна моя, дві від фонду з операторами, яких я бачила вперше. Бекстейдж, зал, реакції, сцена. Мені треба було встигнути все і не заважати нікому.

І ще мені треба було встигнути на ту пісню.

Я досі не знала, що це за пісня. Андрій тримав слово: ні звуку. Міша відводив очі. Дем'ян усміхався і казав: «Побачиш». Я тільки знала, що мене поставлять біля сцени, «там, звідки видно найкраще». Андрій пообіцяв. У телеграмі, приклеєній жовтою ізострічкою до мого штатива. Телеграма досі лежала в моєму блокноті. Разом із розмальованим конвертом, який я так і не повернула.

Я не можу пояснити, навіщо я їх зберігаю. Я не з тих, хто зберігає записки. У мене в Дніпрі лишилась коробка з листами від Свята, з тих часів, коли ми тільки зустрічались, і я її викинула, не відкриваючи, коли переїжджала до Вінниці. Просто в контейнер біля під'їзду. А тут жовта ізострічка, три речення, «А.» у кінці. І я не можу викинути.

Мабуть, професійна деформація. Журналістка. Зберігаю документи.

Мабуть.

У день концерту Андрій справді поставив мене біля сцени. Збоку. Біля колонки. «Звідси видно все, - сказав він. - І світло не б'є в об'єктив».

А потім він поставив поруч Жанну.

Я бачила Жанну раніше. Вона кілька разів приїжджала на базу з Сашком і пиріжками від Марічки, тихо сідала в куточку, і Дем'ян, коли вона приходила, змінювався. Навіть голос у нього ставав іншим. Я тоді це помітила і подумала, що в житті не бачила, щоб чоловік так змінювався від присутності жінки.

Жанна стала біля мене. Андрій сказав їй щось тихо. Я почула тільки кінець: «…інакше не заспіває».

Я подивилась на Андрія. Він подивився на мене. Кивнув. Ледь-ледь.

Я зрозуміла: пісня буде для неї.

Перш ніж почався концерт, ми встигли посваритися тричі.

Перший раз через світло. На саундчеку він поставив контровий прожектор так, що в кадрі в Дем'яна замість обличчя була біла пляма. Я сказала. Він сказав, що Дем'яну так зручніше, бо прожектор не сліпить. Я сказала, що мені потрібне обличчя. Він сказав, що Дем'яну потрібно не впасти. Я сказала, що не впаде. Він сказав, що я не знаю. Я сказала, що знаю краще за нього, бо пів року знімаю, як він не падає. Він подивився на мене. Посунув прожектор на двадцять сантиметрів. Обличчя з'явилось. Дем'ян не впав.

Другий раз через ракурс. Він не дозволив мені поставити камеру за барабанами.

Третій раз через мікрофони. Він поставив Мішин мікрофон так, що в мене в кадрі стійка перекривала Мішине обличчя. Я підійшла і сказала йому в спину, голосно, через увесь зал, бо в залі гуділа апаратура:

- Хто так ставить мікрофони, холодильнику ти мій спокійний?

Запала тиша. Якось раптом стихла вся апаратура одночасно, і моє «холодильнику ти мій спокійний» пролетіло над порожніми кріслами до самого балкона і відбилось від стелі.

Міша на сцені впав на коліна від сміху. Двоє операторів від фонду пирхнули в кулак. Навіть Дем'ян, який сидів на краю сцени, засміявся і сказав: «О-о-о, мій, значить».

А Андрій обернувся і подивився на мене. І почервонів. Я вперше бачила, щоб він червонів. Від вух до шиї. Повільно. Як світанок.

Він нічого не сказав. Просто пересунув мікрофон.

А я стояла і думала: «Мій. Я сказала «мій». На весь зал. Боже, Дано, що з тобою?»

І почервоніла сама. Але цього ніхто не бачив, бо я вже відвернулась до камери. Я вмію швидко відвертатися. Навчилась за шлюб.

Почався концерт.

Я не буду вам розповідати про весь концерт. Скажу тільки, що я знімала дві години і не пам'ятаю жодної хвилини, бо все пам'ятала камера, а я просто стояла і тримала її. У першому ряду сиділи хлопці з госпіталів: на протезах, у кріслах, з милицями. У третьому ряду - Марічка з торбинкою пиріжків. Мої діти сиділи за лаштунками на кофрах разом, ділили пакет пончиків із трояндовим варенням, які приніс Дем'ян. Шість штук. Він чомусь завжди купує по шість.

А потім Дем'ян замовк.

Музика стихла. Прожектор. Один. На нього.