Розділ 6. Не моя таємниця

Андрій. Жовква - Львів, лютий - квітень 2027

На весіллі Дем'яна я тримав обручки.

Це була моя головна задача. Юлька, другий свідок, відповідала за все інше: за квіти, за сльози, за помаду, за те, щоб наречена не втекла, за те, щоб наречений не впав, за те, щоб увесь зал ратуші знав, що вона «ще тоді, в «Жовтні», казала». А я відповідав за обручки. Дві. У маленькій оксамитовій коробочці. У внутрішній кишені піджака. Ліворуч, біля серця.

Я перевіряв їх кожні п'ять хвилин. Не тому, що боявся загубити. Я нічого не гублю. Просто мені потрібно було щось робити руками, поки Дем'ян стояв поруч і тремтів.

Він тремтів з самого ранку. Я його таким ніколи не бачив. Ні перед першим великим концертом, ні перед Америкою, ні перед госпіталем. Він стояв біля мене в костюмі, який ми з Мішею тиждень підганяли під протез, і тримався за мій лікоть так, як колись, на підлозі одеського туалету, тримався за життя.

- Андрюхо, - шепотів він. - А якщо вона передумає?

- Не передумає.

- А якщо я впаду?

- Не впадеш. Я тримаю.

- А якщо…

- Деме, - сказав я. - Вона тебе чекала багато років. Вона вже не передумає. Дихай.

І він дихав. Бо я сказав.

Жанна прийшла в білій сукні, простій, без жодної прикраси. Сашко тримав її за руку і ніс подушечку, на якій нічого не лежало, бо обручки були в мене, але він сам попросив подушечку, і йому дали. Він ніс її, як корону. Я дивився, як Дем'ян дивиться на Жанну, і думав, що я, мабуть, ніколи не бачив, щоб людина дивилась на іншу людину так. Наче вона повітря, а він тринадцять років не дихав.

Коли реєстраторка сказала «обручки», я дістав коробочку. Руки не тремтіли. Я простягнув її Дем'яну. І тут, саме тоді, коли він брав з коробочки обручку, у мене в голові зовсім недоречно, без жодної причини, спалахнула картинка.

Мідний їжак. Сині очі. Масляна пляма на щоці.

«Скільки я вам винна?»

Я мало не впустив коробочку.

Юлька потім казала, що я єдиний свідок в історії, який почервонів на чужому весіллі. Вона казала це голосно, за столом, при всіх. Я не сперечався. Бо сперечатися з Юлькою - це як сперечатися з феєрверком. Вона просто вибухає ще яскравіше.

Юлька, до речі, теж руда. Справді руда, морквяна, з веснянками. І голосна. І така ж, як та, зі своїм ураганом усередині. Міша, сидячи поруч зі мною, нахилився і прошепотів:

- О, дивись, ще одна. Андрюхо, в тебе, виявляється, типаж.

- В мене немає типажу.

- Руді, голосні, падають на рівному місці.

- Та не руда, - сказав я, не подумавши. - Мідна.

Міша подивився на мене. Довго. Потім відкинувся на спинку стільця і засміявся так, що на нас обернулась половина столу.

Я пив сік. Дуже зосереджено.

Під кінець вечора Міша вийшов на вулицю «подзвонити». Він узагалі на весіллі виходив тричі. Щоразу повертався з таким обличчям, наче йому щойно подарували зірку. Я не питав. Я знаю, що він відповість. «Потім». У нашому гурті всі кажуть «потім». Я теж, здається, почав.

Після весілля почалась підготовка до Львова.

Ми з Мішею взяли це на себе. Дем'яну треба було вчитися стояти на протезі без тростини, у нього лишалось три місяці, щоб навчитися стояти на сцені дві години. Він тренувався щодня. Жанна казала, що він тренується навіть уві сні, що вона прокидається від того, як він смикає ногою, якої немає.

А ми з Мішею готували концерт. Я - звук, світло, сцену, техніку, логістику. Міша - програму, гостей, людей, усе, що стосується того, як це має звучати і що мають відчувати в залі. Віталік бігав між нами з таблицями і каламутними очима.

І вона. Вона теж була. Двічі на місяць, а в березні вже щотижня.

Я вивчив її розклад. Це вийшло саме собою. Я вивчаю все, з чим працюю: коли приїжджає фура з апаратурою, коли звукова служба залу бере вихідний, коли в Дем'яна реабілітація. І коли приїжджає вона. Вівторок, о пів на одинадцяту, якщо Бабуся заводиться з першого разу. Об одинадцятій, якщо з другого. Опівдні, якщо акумулятор знову здох, але я поміняв їй акумулятор у січні, мовчки, поки вона знімала Мішу, і відтоді вона приїжджає вчасно.

Вона не подякувала за акумулятор. Вона залишила на пульті конверт з грошима. Рівно стільки, скільки коштував акумулятор. Без жодного слова. Навіть без записки.

Я повернув конверт наступного вівторка. Поклав у її сумку поки вона відвернулась.

Наступного вівторка конверт знову лежав на пульті.

Це тривало п'ять тижнів. Конверт мандрував між пультом і її сумкою, як м'ячик у тенісі. Ніхто з нас не сказав про нього жодного слова. Даринка на третій тиждень це помітила і почала малювати на конверті. Спершу сонечко. Потім котика. Потім холодильник з очима. Потім Бабусю з усмішкою. На п'ятий тиждень конверт був так розмальований, що, коли я ніс його до її сумки, Марк подивився на мене і сказав:

- Вона не візьме. Вона ніколи ні в кого нічого не бере.

- Я знаю, - сказав я.

- Тоді навіщо ви повертаєте?

Я подумав.

- Бо я теж не беру.

Марк кивнув. Серйозно як завжди. Наче я пояснив йому щось про компресори.

На шостий тиждень конверт зник. Не лежав ні на пульті, ні в її сумці. Я не питав, де він. Але потім, пізніше, у квітні, я побачив його випадково, коли вона відкрила свій блокнот, щоб записати тайм-код. Він лежав між сторінками. Розмальований. З холодильником.

Вона його не витратила. Вона його зберегла.

Я досі не знаю, що це означає.

У квітні Дем'ян приніс на репетицію пісню.

Ту саму. «Не зникну». З коробки з-під туфель. Я знайшов її одинадцять років тому, у грудні п'ятнадцятого, коли допомагав йому переїжджати, і мовчав про неї одинадцять років, бо це була не моя таємниця. Я знав її напам'ять. Кожен рядок. Кожен акорд, записаний олівцем на полях, його кривим почерком. Я ніколи не наспівував її навіть подумки. Просто знав.

Дем'ян вирішив заспівати її у Львові. Уперше вголос. Для Жанни. Жанна не мала знати. Ніхто не мав знати, крім нас трьох.