Розділ 5. Кому ти потрібна

Ангеліна. Київ - Дніпро, 2015

Я хочу познайомити вас з Ангеліною.

Не бійтеся, вона не кусається. Вона взагалі нічого не робить без дозволу. Навіть не дихає, якщо чесно, без дозволу. Вона дихає тоді, коли їй кажуть, що можна.

Ангеліні двадцять п'ять. У неї довге каштанове волосся до лопаток, яке мама не дозволяє стригти, бо «дівчина має бути дівчиною». У неї червоний диплом журфаку і три перемоги на студентських дебатах. У неї перша робота в київському онлайн-виданні, де редакторка каже, що Ангеліна пише так, наче тримає читача за комір. У неї є прогноз. Великий. Блискучий. Усі навколо кажуть: «Ти далеко підеш».

Але Ангеліна не йде нікуди. Бо Ангеліна дочка Лариси Петрівни й Олега Вікторовича.

Я довго не могла пояснити людям, що таке мої батьки. Вони не пили. Не били. Не кидали. Ми жили в хорошій квартирі на Печерську. У мене були гарні сукні, репетитори, музична школа, кольє на випускний. Коли я розповідала подругам, що мені вдома погано, вони дивились на мене, як на примхливу принцесу.

А мені було погано.

Знаєте як це - жити в домі, де тебе люблять за умови, що ..? Де кожне твоє рішення проходить через комісію з двох осіб. Де ти не можеш купити собі светр, бо «цей колір тебе не красить». Де ти не можеш піти на день народження подруги, бо «ми не знаємо її батьків». Де мама читає твій щоденник і потім, за вечерею, цитує з нього, щоб усі посміялися. Де тато каже: «Журналістика - це не професія для дівчини з пристойної родини», але ти все одно вступаєш, і він потім чотири роки нагадує тобі, що ти зробила це всупереч.

Мене не били. Мене виправляли. Щодня. Як текст із помилками. Поки від мене не лишилась тільки коректура.

І тут з'явився Свят.

Ми познайомились на корпоративі видання, куди він прийшов від компанії-спонсора. Високий. Впевнений. У костюмі, який сидів на ньому так, наче в ньому і народився. Він підійшов до мене біля столу з канапками і сказав: «Ви Ангеліна? Я читав вашу статтю про забудову на Позняках. Ви розумниця». І я розтанула. Бо мені двадцять чотири роки, і вперше в житті чоловік назвав мене розумницею, а не «гарненькою».

Він був на шість років старший. Він працював у великій торговій компанії, менеджером з розвитку, і вже тоді казав, що через п'ять років буде директором. Він говорив про плани так, наче вони вже збулися. Він водив мене в ресторани, де я не знала, яку виделку брати. Він дарував квіти, які я не встигала ставити у вазу, бо мама викидала їх на наступний день зі словами «вони в тебе в'януть і смердять».

Мама його не злюбила одразу. Тато теж. «Він не нашого кола», - сказала мама. «Він дивиться на тебе, як на товар», - сказав тато. І це, до речі, була єдина правда, яку тато сказав мені за все життя. Але я тоді не почула. Бо правда з вуст людини, яка двадцять років тебе контролює, звучить як черговий контроль.

Я вийшла за Свята в серпні чотирнадцятого.

Я тепер розумію, що вийшла не за нього. Я вийшла з дому. Двері, які відчинились, були дверима шлюбу. Якби відчинились двері в'язниці, я б, мабуть, пішла і в них. Аби тільки далі від Печерська.

Але знаєте, що найстрашніше в такій втечі? Ти не помічаєш, що змінила одну клітку на іншу. Бо нова спершу здається просторішою.

У лютому п'ятнадцятого я дізналась, що вагітна.

Це сталося швидко. Ми не планували. Точніше, я не планувала, а Свят сказав, що «діти - це добре для іміджу, у директорів мають бути діти». Я засміялась тоді. Думала, він жартує.

У березні його підвищили. Директор регіональної філії. У Дніпрі.

Свят сяяв. Він прийшов додому з шампанським, яке мені не можна було пити, і пів вечора розповідав, яка в нього буде машина, який кабінет, скільки людей у підпорядкуванні. Він називав цифри. Він любив цифри, які стосувалися його.

- А я? - спитала я.

- А що ти? Переїдеш.

- У мене контракт, Святе. До вересня. Якщо я піду раніше, я платитиму штраф. І мене більше ніхто не візьме.

Він подивився на мене так, наче я сказала щось нерозумне.

- Нащо тобі робота? Ти ж будеш у декреті.

Я досі пам'ятаю це «нащо тобі». Воно стало першим цвяхом. Потім їх буде багато. Але перший завжди запам'ятовується.

Він поїхав у квітні. Сам.

Я лишилась у Києві. На орендованій квартирі на Лівому березі. Вагітна. З токсикозом, який тривав, як мені здавалося, вічність. З роботою, яку любила і на яку тепер ходила, тримаючи в сумці пакетик на випадок, якщо знудить у метро.

І з батьками. За дві станції метро.

Тепер вони мали право. Бо я провалилась. Бо я обрала не того. Бо вони казали.

Мама приїжджала щонеділі. Привозила продукти, яких я не просила, і розкладала їх у моєму холодильнику по-своєму, а мої викидала. І говорила. Годинами.

«Кого ти обрала, Ангеліно? Він тебе кинув вагітну».

«Що це за чоловік, який їде без дружини?»

«Я ж тобі казала. Я ж казала!»

Тато говорив менше, але гірше. Він дивився на мій живіт, як на помилку в звіті, і казав: «Ну що ж. Ти зробила свій вибір».

Якось я не витримала. Це був червень. Спекотний, липкий. Я сиділа на маминій кухні на Печерську, бо в мене вдома зламався кондиціонер, і плакала. Сльози капали на скатертину і мама машинально витирала їх серветкою, як розлитий чай.

- Я розлучусь, - сказала я. - Я не хочу так. Я не можу.

Мама перестала витирати скатертину. Подивилась на мене. І сказала:

- Кому ти потрібна сама з пузом?

Тато, який стояв біля вікна, додав:

- Не дурій. Ти вже не дівчина. Хто тебе візьме з дитиною?

Я пам'ятаю, що в ту секунду я дивилась на свої руки. На обручку. На тонкі пальці, які тоді ще не знали, що таке тягати штативи. І думала: а й справді. Кому.

Знаєте, я теперішня дуже хочу обійняти ту дівчину. Повернутись туди, на ту кухню на Печерську, сісти поруч, забрати в неї серветку і сказати: «Собі, дурненька. Ти потрібна собі. І ще одній людині, яка зараз б'є тебе ніжкою під ребра. А через три роки ти будеш потрібна ще одній. І ці двоє будуть любити тебе просто тому, що ти є. Без комісій і без коректури».