Розділ 4. Організм

Андрій. Львів, грудень 2026

Дем'ян сміявся з мене в телефон хвилини три.

Це було наступного дня після першої зустрічі на базі. Я подзвонив йому ввечері, як і обіцяв собі. Розповів про благодійний фонд, про травень, про зал. А потім, наче між іншим, про блогерку. Про пульт. Про бутерброд. Про холодильник. Я намагався розповідати рівно, як розповідаю про апаратуру. Але Дем'ян знає мене чотирнадцять років. Він чує, коли я розповідаю рівно, а коли намагаюся.

Він спитав, яка вона. Я сказав, що мідна. Він спитав, що я відчуваю. І я, сам від себе не чекаючи, сказав правду: що не знаю. Що вперше в житті не знаю.

Дем'ян тоді довго мовчав. А потім сказав щось таке, від чого я засміявся. Уперше за довгий час я сміявся в телефон, стоячи посеред своєї кухні з рушником через плече і не міг зупинитись.

Я не пам'ятаю, що саме він сказав. Пам'ятаю тільки, що після цієї розмови в мене було відчуття, наче я зізнався в чомусь. Хоча ні в чому не зізнавався.

За тиждень у мене з'явилася нова звичка. Щовівторка я роблю два бутерброди.

Перший раз я зробив другий майже випадково. Просто рука сама потягнулась до хліба вдруге. Я постояв над ним, подумав, що це дурниця, що вона доросла жінка і може сама собі зробити бутерброд, що мене це не стосується. А потім загорнув його в серветку і поклав у сумку.

Вона відмовилась. Я так і знав. У неї був свій, з сиром і помідором, і вона підняла його, як прапор, і сказала «дякую, але в мене є свій». А потім її донька з'їла мій. І сказала, що в мене бутерброди смачніші.

Міша потім говорив про це три дні. Він малював у своєму блокноті бутерброди з коронами. Він зробив мені в гурт-чаті аватарку з бутербродом. Я її не змінюю. Не тому, що вона мені подобається. Просто якщо я її зміню, Міша зробить нову, ще гіршу.

Але другий бутерброд я роблю досі. Кожного вівторка. Їх з'їдає Даринка. Іноді навпіл з Марком. Я не заперечую. Бутерброд - це просто бутерброд. Хліб, масло, шинка, два кружальця огірка. Мені не важко.

Мені взагалі нічого не важко. Я так звик.

Я хотів розповісти про те, що не можу їх розділити.

Це мене турбує найбільше. Я інженер за звичкою, не за дипломом. Я дивлюсь на все як на систему: з чого складається, як з'єднано, де слабке місце. Я так дивлюсь на сцену, на пульт, на машину, на людей. Людей я теж розкладаю на деталі, щоб зрозуміти. Дем'ян: вогонь, талант, вибухи, під ними дитина, яку кинули. Міша: повітря, сміх, легкість, під ними темрява, від якої він колись тікав у пляшку. Віталік: гроші, страх, добре серце, яке він ховає, бо в шоу-бізнесі добре серце - це вразливість.

А цих трьох я не можу розкласти.

Вони приходять щовівторка о пів на одинадцяту, і я чую їх ще на сходах, і вони заходять одним клубком, і за годину весь простір бази підлаштовується під них, як вода підлаштовується під посудину. Тільки навпаки. Тут посудина підлаштовується під воду.

Марк несе сестрин рюкзак. Завжди. Навіть якщо в нього у руках ноутбук і штатив. Даринка тримається за мамину куртку, навіть коли йде попереду. Вона якимось чином завжди тримається за маму, хоча ніколи не дивиться назад. Їхня мати на ходу поправляє Маркові комір, зав'язує Даринці шнурок, відповідає на дзвінок, записує щось у телефоні, і все це однією рукою, бо в другій в неї завжди кава. Вони говорять одночасно. Вони перебивають одне одного. Вони сміються з того, що мені не зрозуміло.

І вони теплі. Я не знаю, як сказати інакше. Біля них тепло. Як біля обігрівача, коли в приміщенні ще не прогрілося.

Я спостерігаю за ними, як за технікою, яку ніколи раніше не бачив. І одного разу я помітив, що вона не їсть.

Вона годує дітей. Щоразу. Бутерброди, яблука, сирки, пакетики з горіхами, все з сумки, яка, мабуть, бездонна. А собі вона не лишає нічого. Або лишає, але потім віддає Даринці, коли та дивиться своїм поглядом. Або забуває. Вона п'є каву. Три стаканчики за день. І все.

Я почав приносити їжу «на всіх».

Це я так це назвав. Сказав Віталіку, що на довгих репетиціях треба нормально харчуватися, що в нас люди падають від голоду. Віталік подивився на мене, як на божевільного, бо за чотирнадцять років я жодного разу не цікавився, хто що їсть. Але погодився. Тепер щовівторка на базі стоїть великий контейнер з пиріжками з кав'ярні внизу. Картопля, капуста, вишня. І каструля супу.

Міша сказав: «Андрюхо, ти що, завів собі кухню?»

Я сказав: «Ти ж їси».

Він сказав: «Я їм завжди. А от хтось інший почав їсти вперше».

І подивився на неї. І на мене.

Я зробив вигляд, що не зрозумів.

Вона їсть пиріжки. Не одразу. Спершу вона годує дітей. Потім каже, що не голодна. Потім, коли думає, що ніхто не бачить, бере один, з вишнею. Стоячи. Над монітором. Не відриваючись від роботи. Я стою за пультом і дивлюсь у свої фейдери.

Вона з'їдає два. Іноді три.

У середині грудня мені подзвонила мама.

Мама дзвонить рідко. Раз на місяць, раз на два. Розмови в нас короткі. «Як ти?» - «Нормально». - «Не хворієш?» - «Ні». - «Ну і добре». Я розповідаю їй про гурт. Вона слухає. Я не знаю, чи їй цікаво. Вона ніколи не каже.

Цього разу вона почала з Кіра.

- Кірюша хоче вчитися, - сказала вона.

Кірюші двадцять три роки. Кірюша за останні п'ять років хотів бути блогером, криптотрейдером, фітнес-тренером, власником кальянної і, одного разу, пілотом. Кірюша не закінчив жодних курсів з тих, на які я давав гроші. Кірюша живе в моїй колишній кімнаті, спить до обіду і грає в приставку, яку я подарував батькові на шістдесятиріччя.

- На що хоче вчитися? - спитав я.

- На програміста. Там курси. Дорогі. Але він каже, що потім буде отримувати тисячі доларів.

- Скільки?

Мама назвала суму. Я мовчав.

- Андрюшо, - сказала мама. - Він же хороший хлопчик. Просто йому не щастить.

Я дивився у вікно. У Львові йшов мокрий сніг, який не знає, чи він сніг, чи дощ. Я подумав про Марка. Про те, як Марк несе сестрин рюкзак. Як він змотує кабель із першого разу. Як він пише контрольну з математики на задньому сидінні машини, на заправці під Хмельницьким, поки мати годує сестру.