Розділ 3. Два бутерброди

Дана. Львів, грудень 2026

У другий вівторок я прийшла на базу з твердим наміром нічого не з'їсти.

Це був мій план. Я його продумала ще у Вінниці. Я зробила собі бутерброд. Сама. Для себе. Вперше за, може, рік. Житній хліб, сир, помідор. Загорнула в плівку і поклала в сумку, в окрему кишеньку, щоб не переплутати з дитячими. Я навіть уголос сказала Бабусі, коли ми виїжджали: «Бачиш? Я доросла жінка. Я маю власний бутерброд».

Бабуся промовчала. Бабуся взагалі мудра.

Спершу про головне. За два тижні я встигла зробити для DAM те, що вмію найкраще: розібрати їх на атоми. Я передивилась усі їхні кліпи, всі інтерв'ю, всі концертні відео, які знайшла, аж до жахливих вертикальних записів з телефонів, де замість звуку гуде натовп, а замість світла - чиїсь пальці. Я склала таблицю. Хто що каже в кадрі, хто як рухається, хто на кого дивиться, хто коли усміхається.

Дем'ян усміхається завжди. Це в нього професійне. Його камера любить, а він любить камеру. З ним усе просто.

Міша, кучерявий, з ямочками, усміхається, коли думає, що його ніхто не бачить. У телефон. Я поставила біля його імені в таблиці знак питання.

А Андрій не усміхається ніколи. За вісімдесят сім відео я нарахувала рівно чотири випадки, коли в нього смикнувся кутик рота. Зате очі. Я вже казала про очі. На кожному відео, коли хтось із хлопців жартує, у нього усміхаються очі, а обличчя залишається спокійним, як поверхня озера. Наче він весь час сміється десь глибоко всередині й нікого туди не пускає.

Це мене дратувало. Як людину, яку найняли робити з нього контент. Контент - це те, що назовні. А в цього все всередині. Як ти знімеш те, що всередині?

Ну, от. У другий вівторок я прийшла це з'ясувати.

Перше, що я помітила - кабель.

Той самий, від обігрівача, об який я розтяглася минулого разу. Він більше не лежав на проході. Його прибрали під плінтус і заклеїли зверху жовтою ізострічкою, акуратно, рівними смужками, через кожні двадцять сантиметрів. Наче хтось сидів тут з лінійкою.

Я подивилась на це і відчула щось дивне. Щось між «ну нарешті» і «це що, через мене?»

- Мам, - прошепотіла Даринка, - дядько-холодильник заклеїв хвостик.

- Я бачу, - сказала я.

Другою я помітила гітариста.

Міша лежав на дивані з ногами на підлокітнику і, звісно, дивився в телефон. Побачивши нас, скочив так швидко, наче його вдарило струмом, сховав телефон у кишеню і розплився в найширшій усмішці, яку я бачила в житті.

- О! - сказав він. - Так от яка ви! Мені Андрюха розповідав.

- Що розповідав? - спитала я.

Міша подивився на Андрія. Андрій стояв за пультом у навушниках і робив вигляд, що нас немає. Він умів робити такий вигляд просто віртуозно.

- Нічого, - сказав Міша. - Абсолютно нічого. Він узагалі нічого не розповідає. Це в нього така фішка.

І підморгнув Даринці. Даринка підморгнула у відповідь двома очима одразу, бо одним вона ще не вміє.

Дем'яна не було. Дем'ян, як мені пояснили, «вчиться ходити». Сказали це так просто, між іншим, як кажуть «пішов по хліб», що я спершу не зрозуміла. А потім зрозуміла. Протез. Реабілітація. Жовква. Той самий хлопець, який у двадцять третьому співав «Зникни назавжди», а я терла пательню, тепер десь за сорок кілометрів звідси вчився ставити на землю ногу, якої в нього немає.

Я відвернулась до вікна на секунду довше, ніж треба. Діти не помітили. Андрій, здається, помітив. Принаймні він зняв один навушник.

Потім почалась репетиція.

Знаєте, що найважче в бекстейджі? Не світло. Не звук. Не ракурси. Найважче - стати невидимою. Люди перед камерою завжди грають. Навіть ті, хто каже, що не грає. Особливо ті, хто каже, що не грає. Тож перші дві години ти просто ходиш із камерою і нічого не знімаєш. Ти стаєш меблями. Стільцем. Лампою. Холодильником.

Я хмикнула сама собі. Холодильник стояв за пультом і не звертав на мене жодної уваги.

Міша перестав помічати камеру хвилин за десять. Він узагалі такий, легкий, як повітря, йому байдуже, дивляться на нього чи ні. Він грав на гітарі, жартував, співав Дем'янові партії фальцетом, щоб «Дем, коли прийде, мав стимул швидше одужати». Я назнімала його стільки, що вистачило б на пів року сторіз.

А з Андрієм не вийшло нічого.

Щойно я наводила на нього камеру, він відвертався. Не демонстративно. Спокійно. Просто кожного разу виявлялося, що саме зараз йому конче треба підкрутити щось на пульті з іншого боку. Або нахилитися до кабелю. Або вийти в коридор. Я обійшла пульт тричі. Тричі він опинявся до мене спиною.

На четвертий раз я не витримала.

- Андрію, - сказала я. - Мені платять за те, щоб ви були в кадрі.

- Вам платять за те, щоб у кадрі був гурт, - сказав він, не обертаючись. - Гурт - це Дем'ян і Міша. Я тут звук роблю.

- Ви учасник гурту. Ви граєте і співаєте.

- Я учасник гурту, який робить звук.

- Ви літера в назві!

Він нарешті обернувся. Подивився на мене згори вниз. Спокійно. Рівно. Я відчула, як у мене починають горіти вуха. Від злості, звісно. Від чого ж іще.

- «А», - сказав він. - Посередині. Найнепомітніша. Так і задумано.

І знову відвернувся.

Я стояла з камерою і думала, що вперше в житті не знаю, що відповісти. Я, яка на журфаку перемогла на трьох конкурсах дебатів. Я, яка за п'ять років у Вінниці переговорила всіх орендодавців, банкірів, податкових і одного дуже впертого сантехніка.

І тоді мені в голову прийшла ідея. Підла. Геніальна. Материнська.

Я дала камеру Марку.

Марк і так весь цей час стирчав біля пульта. Він змотував кабелі. Андрій, як виявилось, лишив йому окремий моток, щоб малий потренувався. І Марк змотував і розмотував його з таким обличчям, наче розміновував поле. Я тихенько поклала йому в руки маленьку камеру, показала кнопку і відійшла.

І Андрій, який від мене відвертався тричі, від одинадцятирічного хлопчика з камерою не відвернувся жодного разу.