Розділ 2. Хоч якась користь

Андрій. Селище під Харковом, 1999–2006

Мій батько вмів обіцяти.

Це не іронія. Це був його справжній талант, єдиний, який я за ним визнаю. Він заходив у дім, ставив на стіл пакет і казав: «Ну все. От тепер заживемо». І всі в це вірили. Мама вірила. Сестра вірила. Навіть я вірив, хоча вже в дев'ять років почав помічати, що «тепер» у нашому домі ніколи не тривало довше за кілька місяців.

У дев'яносто дев'ятому «тепер» був телевізор. Великий, чорний, «Панасонік», з пультом, на якому кнопки світилися в темряві. Батько приніс його в листопаді, поставив на тумбочку замість старого «Електрона» і сказав: «Ну все». Ми дивились його всю зиму. Я пам'ятаю, як світилися ці кнопки вночі, коли всі спали, а я лежав на дивані й дивився на них, як на маленькі зірки, що живуть у нас удома.

У березні по телевізор прийшли двоє чоловіків у шкіряних куртках. Батька не було. Мама мовчки відчинила їм, мовчки показала на тумбочку, мовчки подивилась, як вони виносять телевізор, і пішла на кухню чистити картоплю. Я стояв у коридорі й тримав пульт. Вони забули пульт. Я не віддав.

Він довго лежав у мене в шухляді. Без батарейок. Кнопки вже не світилися.

Потім були шиншили. Батько прочитав у газеті, що шкурки шиншил купують у Європі по сто доларів, і ми три місяці жили з клітками в сараї, які пахли так, що сусідка через паркан перестала з нами вітатися. Шиншили не розмножувались, а лише їли. Потім їх продали за безцінь якомусь чоловікові з Мерефи, а клітки ще років п'ять стояли в сараї, і я складав у них інструменти.

Потім була маршрутка. Батько з кумом купили старий «Рафік», щоб возити людей від селища до метро. «Рафік» помер на другому тижні. Кум зник. Борг лишився.

Потім мама продавала Оріфлейм. Потім батько відкривав кіоск із шаурмою. Потім був проєкт, про який у нас удома досі не говорять, пов'язаний із вагоном цементу, якого ніхто так і не бачив.

Між цими «тепер» у нас траплялись дуже тихі періоди. Батько лежав на дивані й дивився в стелю. Мама варила суп із того, що було. Сестра сварилась із мамою. Брат приїжджав з Харкова раз на місяць, брав у мами гроші на гуртожиток і їхав назад. А я вчився рахувати.

Не в школі. Удома. Я рахував, скільки буде коштувати зима. Скільки треба вугілля. Скільки треба батарейок до ліхтарика, коли вимикають світло. Скільки ще протягнемо, якщо батько не знайде нове «тепер». Я рахував так, як інші діти рахують до ста перед грою в хованки. Мені подобалось, що цифри не обіцяють. Цифри просто є.

У сьомому класі я пішов працювати.

Не тому, що хтось попросив. Ніхто нічого не просив. Я просто одного ранку прийшов на кухню, побачив, як мама розрізає одну сосиску на чотирьох, і зрозумів, що хтось у цьому домі має почати приносити гроші, які не зникають.

Запоріжець дядька Толі стояв біля нашого паркану стільки, скільки я себе пам'ятаю. Дядько Толя тримав маленьке СТО в кінці вулиці: два бокси, яма, гаражні двері, які ніколи не зачинялися до кінця. Він був високий, сивий, з руками, чорними від мастила, навіть коли він їх щойно помив. Я прийшов до нього в жовтні дві тисячі першого і сказав, що хочу працювати.

Дядько Толя подивився на мене зверху вниз. Мені було тринадцять, і я вже тоді був вищий за всіх у класі, але поруч із ним виглядав як ручка від домкрата.

- А що ти вмієш? - спитав він.

- Рахувати, - сказав я.

Він засміявся. Потім дав мені ганчірку і показав на полицю з ключами. Ключі лежали купою. Рожкові, накидні, торцеві, усе вперемішку.

- Розклади, - сказав він. - Як вважаєш правильним.

Я розкладав дві години. За розміром. Від восьмого до двадцять четвертого. Рожкові окремо, накидні окремо. Торцеві головки в коробку, у два ряди. Коли дядько Толя повернувся з-під чиєїсь «шістки», він довго стояв перед полицею. Потім узяв ключ на тринадцять, не дивлячись, одним рухом. І кивнув.

- Приходь у суботу, - сказав він.

Я приходив щосуботи й щонеділі чотири роки. Спершу подавав інструменти. Потім міняв масло, колодки, фільтри. Потім дядько Толя почав пускати мене під машини самого. Він мало говорив. Він учив руками. «Кожна річ має своє місце, - казав він, коли я кидав ключ не туди. - Бо коли ти лежиш під машиною і тобі на обличчя капає мастило, ти не маєш часу шукати». І ще він казав: «Кабель і шланг змотуй так, щоб він сам розмотувався. Він пам'ятає, як його склали».

Це я потім сказав малому на базі. Слово в слово. Я навіть не помітив, що кажу чужими словами. Мабуть, коли слова правильні, вони перестають бути чужими.

Гроші дядько Толя платив мені в кінці кожного місяця. Сам. У конверті. Я ніколи не просив, він ніколи не забував.

Перший конверт я приніс додому і віддав мамі. Увесь. Мама взяла, перерахувала і поклала в шафу. Нічого не сказала. Навіть не подивилась на мене. Я подумав, що це нормально. Що так і має бути. Що гроші - це не привід для розмов.

Другий конверт я теж віддав.

А третій забрав батько. Не в мене, у мами з шафи. На шиншил, як я потім зрозумів. Бо саме тоді з'явилися клітки. Батько сказав, що «позичив» і що «віддасть із першого приплоду». Шиншили, як я вже казав, не приплодились.

Четвертий конверт я не приніс додому.

У сараї, за клітками, була одна дошка в підлозі, яка хиталась. Я підняв її, поклав під неї металеву коробку з-під льодяників «Монпансьє», яку знайшов у бабусі в селі, а в коробку поклав половину конверта. Другу половину віддав мамі.

Так почалась моя заначка. Я тоді не називав її так. Я називав її «на чорний день». Бо я вже знав, що чорні дні в нашому домі приходять без попередження, як ті двоє в шкіряних куртках. І що коли вони приходять, ніхто не питає, чиї це гроші.

Заначка була моєю таємницею. Єдиною. Я перераховував її раз на тиждень, у сараї, при ліхтарику. Не тому, що боявся, що хтось знайде. А тому, що мені подобалось знати: вона є. Якщо все впаде, в мене є «потім».

У дві тисячі третьому моя сестра Оля народила Кіра.