Він у комі, Вона в драмі

Боря озирнувся. У голові засвітилось: вона.
А у відповідь — здивоване: він…

Учора все скінчилося дурнуватим тіндер-діалогом: сарказм, шпильки, образливе «пішов ти» й анфолоу. Сьогодні ж — ніч, асфальт і живий погляд без фільтрів. Доля реготнула: ось воно, побачення на двох. Тільки локація — хоррор, як і хотіли без романтизму.

Кавалер виступив уперед, розкинувши руки, мов власник сцени. Боря ще встиг стиснути телефон — десь лунав голос диспетчера, далекий, мов реклама піци: «Поліція слухає…»
Але кавалер уже не слухав. Один різкий рух — і кулак вгатив просто в щелепу.
Світ перекосився, розсипався на спалахи світла й темряви. Асфальт ухопив за плечі й потягнув униз. Десь поруч дзенькнув телефон, перекривши голос диспетчера.

Темрява розчинила все довкола. Лише її голос пробивався уривками — тремтячий і впертий. Боря чіплявся за нього, як за останню жилку життя.
«От мраз…» — Це й було останнє, що він почув.

Свідомість зморщилась у чорну пляму. Доля незадоволено знизала плечима, а Купідон театрально відвернувся: навіть йому було ніяково за такий сюжет.

*****

Боря прокинувся серед ночі — голова била ритм, ніби всередині завівся барабанщик. Лампа на стелі світила так, наче її монтувало Гестапо за спецзамовленням.
— От і весь індійський бойовик… — хмикнув він і скривився: щелепа відповіла пекельним болем.
— То точно була вона? Чи просто від удару мультики прорвалися в реальність? — глянув він у темне вікно.

*****

Оля лежала в іншій палаті, вдивляючись у стелю, де від вуличного світла бігали тіні. Боліло все тіло, але ще дужче — нерви.
— Ну й піздець тому виродку. От тільки б дожив… — подумала вона гірко й навіть усміхнулася.
У голові крутилася думка: 
— А це ж точно був він. Те саме сикло з тіндера. Ха… виявляється, не таке вже й сикло. — Дивно, але від цієї думки стало не так самотньо. Біль, щоправда, залишився — як непроханний сусід у кімнаті.

*****

Місяць тужився, наче від запору, намагаючись видавити хоч крихту світла. Воно падало на дві тіні, що нахабно заглядали у лікарняні вікна. Їхнє хихотіння гойдалося над парком, немов чужий сміх у дешевому серіалі.

Доля хрясьнула ручкою, перегорнула сторінку. 
— Зведу, — вивела вперто, — хоч би й чортів за собою потягла.

Поряд Купідон, мов дятел Вуді, натираючи стрілу гудів: 
— Ну все, цього разу точно! І лань, і оленя одним махом. Якщо ні — хай мене грім поб’є.

Ось так настав день… Білий день. Доля роздала квитки, і хтось у партері вже махав з попкорном.