Вона

Кажуть, субота важка. Та не для Олі — їй забобони до лампочки. Стьопа вже муміфікував першу муху, а вона все ще спала, відмахуючись ногами від Васьки. У голові ж уперто крутився вчорашній чат, і з кожним разом усе більше здавалося, що там щось таки пішло не так.

Будильник різонув по недосипу. З FM ревіло «Кохай мою любов». Оля, загорнувшись у ковдру, вдарила подушкою по радіо й тільки зітхнула: задовбала ця любов. 

Сонце підхопило естафету й нахабно пробивалося крізь повіки, крадучи сон. Оля пустила ноги в танок — і так відшмагала кота, що той, злякано вереснувши, звалився з дивана й шмигнув під нього й затих, буркнувши — божевільна баба. 

Вона теж сховалася від уїдливих променів під ковдрою. Але ненадовго. Простір миттєво наповнив перегар — і одразу згадався дідовий рондель із вічним багажником бражки.

Підвелася. Потягнулася. Завмерла.

— Телефон! — кинулася до нього, почала гортати сповіщення.
— Пусто, — кинула в тишу й одразу відкрила тіндер. Цокнула язиком для драми.
— Сикло, — майнула думка, коли переписку так і не знайшла.

І тут же констатувала: Субота — то субота — байдуже. Факт один: жоден лошарик не зніме її, як free butterfly.

Вася зашипів і дременув, коли вона, кривлячись, гепнулася на підлогу — ногу звело, наче сама доля влаштувала підсрачник.

Вона підвелася, глянула в дзеркало — й воно одразу запітніло.
— Бухнула, бо треба, — сказала собі у віддзеркалення. І вперше це прозвучало не як жарт, а як виправдання.

*****

Сніданок прийшов без запрошення. Кіт гриз закам’янілий корм, дробно тарабанячи лапою по мисці. Павук терпляче чекав, поки муха остаточно перестане дригатися. А пані цього маленького королівства схилилася над столом і задумалася: коли королева прагне свята, то сир із легкою пліснявою та дві пляшечки вина стають вечерею богині. А що буде вранці — то вже інше питання.

Як і передбачалося, у холодильнику пусто. Та так пусто, що навіть миша не витримала й з’їхала до сусідів.

— Хочу мужика… — прошипіла вона й прикусила язика.

Кіт фиркнув. Вона кинула на нього косий погляд. Той, викрутившись, замуркотів так, ніби з насолодою ковтав корм, навіть не пережовуючи.

— Шука, — протягнула вона котові й дістала банку тогорічної тушонки.

Коли той простягнув морду, вона відрізала:
— Ага. Ще чого. Жри свій корм.

Вона ковтнула ложку — жирно, прісно, мов її самотність. Кинувши тарілку, прошепотіла знову — чи то щасливо, чи то безнадійно:
— Хочу мужика.

І десь у тому бажанні звучала не стільки потреба в їжі, скільки проста мрія: щоб замість порожнього холодильника з його ехом і запахом самотності чекала вечеря — навіть якщо підгоріла, зі смаком вугілля й гіркоти, але приготована кимось у фартуху; щоб суботні вечори були не буханням наодинці під акомпанемент дзвону пляшок, а теплими розмовами «про щось і ні про що»; щоб після вина не тягнуло в тіндер-шоу, де всі з однаковими посмішками-копіпастами, а просто — до нього, з ким можна заснути в затишку, наче у власному морзі, але з відчуттям тепла. 

*****

Обізвався мобільник. Вася втягнув шию, павучок стиснув лапки. А Оля скривилася так, ніби з темряви вигулькнув Джокер.
Посмішка, проте, все ж лягла на її обличчя — бо замість жахів грала «Червона рута». І сьогодні вона звучала як справжній похоронний марш для суботи.

— Піздець… субота відгуляла, — видала Оля й підняла слухавку.
— Да, мамулька…
— Ти що, ще спиш?! Дівко, скільки можна! — загримів динамік так, ніби з того боку сиділа вся хорова капела апокаліпсису. — Ти на годинник дивилася?!
— Да, мам, я вже встала… ага, пам’ятаю…
— Ні, не треба…
— Сама!
— Ну звичайно, за годину буду!
— Та сказала ж! — Оля монотонно відрубала кожне мамине зауваження, пораду й вимогу. Потік слів лився нескінченно — наче це не турбота, а експрес-курси виживання в полоні.
— Все, мам, не відволікай. Я збираюся й виходжу. До зустрічі.
— І дивись мені, щоби цього разу як нормальна дівчи…

Оля не витримала й поклала слухавку, ніби відключала тривогу цивільної оборони.

— За що… — протягнула вона, втупившись у стелю. — Що я таке зробила, щоб мене так ганяли по суботах? — хоча ганяли її не лише по суботах, та зараз було не до того.

Телефон знову завив — так, ніби йому теж боліло жити в цій сім’ї.

— Та що за… Ти ж обіцяв, що вона мене залишить у спокої! Як так?! — зірвалася Оля.
— Нічого зробити не можу, ти ж знаєш, яка вона вперта.
— Як баран?
— Як баран, доню. Тільки їй про це не кажи, — батько посміхнувся у слухавку.
— І хто цього разу? — іронічно запитала вона. Почувши відповідь, сухо кинула: — Зрозуміла.
— Все, кладу слухавку, вона повертається.
— Цілую, — встигла прошепотіти Оля.

*****

І почалося. Під «тиху» мелодію Rammstein у кутку на павутині аж Стьопку теліпало — шоу «зроби з жаби принцесу». Тонка павутина косметики, шар тонального — і ось уже старість кивнула з дзеркала.

Біла блуза поверх червоного ліфчика й чорна спідниця, яка більше скидалася на широкий ремінь, ледве прикриваючи срамоту.

— Красота, — констатувала вона, накинувши пальто. У відповідь відображення лише покрутило пальцем біля скроні.

Двері зачинилися. Кіт полегшено видихнув і поспішив на пошуки мухи, що втекла з павутини.

*****

Дві маршрутки, трохи пішки — і ось вона в «елітному» районі. Елітного тут, щоправда, було тільки одне — ціни: за каву дерли дві шкури, за перекус — усі чотири.

На терасі з мармуру сиділа її відьма. Капелюх із полями, чорне мереживо — бракувало тільки мітли.
«От воно! — пирснула Оля. — Ще червоні губи й чорні тіні під очима…»

Варто було подумати — мама повернулася. І Олю так прошило, що вона захлинулася власним сміхом і навіть носом булькнула.

— От кобила! — протягнула мама. — Ти ж казала, що приведеш себе в порядок… — її погляд ковзнув по дочці, мов по товару.