Він

Кажуть: субота — не робота. 
Для Борі ж — ще гірша за п’ятницю: замість спати треба було вставати а ще «жити».

Будильник горлав на всю квартиру. Валєра, що встиг вилизав кожну пляшку з-під пива, розпластався під диваном і в такт дзвону дриґав лапками. Зараза тим часом устигла накрити «сімейний сніданок» — перетягла дітлахам через усю кімнату найсмачніший сухарик. А Боря, піднявши голову з подушки, лише незадоволено замичав.

І те мичання було не від бодуна: для здорового мужика кілька банок пива — радше норма, ніж передоз. Сон крала зовсім інша отрута — Вона.

Так, та сама переписка. Та сама анкета, яку він розглядав пів ночі.

Його незначна «трійка», мов цінник, наліплений на чужий профіль, не йшла з голови: фото, опис, навіть ім’я.

Боря загорлав у подушку.

Зараза, що саме волокла ще один сухарик, перелякано зупинилася, злобно глянула на нього й тихо сплюнула.

— Китайська стидоба… — видихнув він, підіймаючись.

Будильник він заглушив кулаком, але тиша тривала недовго — уже телефонував Марк, друг і колега по роботі.

— Дай Боже в хату! — пролунав у динаміку голос.
— І вам не хворіти, — відповів Боря, ледь посміхнувшись.
— Як там голова, не болить?
— Яка… — протягнув він.
— О! То ніч була весела! — захоплено верещав Марк. — То що, підчепив кралю?
— Ага… — Боря згадав переписку. — Підчепив так, що аж усю ніч не спав.
— То я що, невчасно? Ти ще в неї?
— В нього!.. — Боря сплюнув, витримав паузу. — Марк, давай уже, чого хотів.

У слухавці залунав сміх.

— Ти ж не забув, що сьогодні корпоратив?
— Не забув.
— Ну й добре. Тоді з тебе тисяча, скинеш на карту. Я місце вже забронював.
— Добре, — неохоче відповів Боря.

Думка крутилася сама собою: «Корпоратив робочий, оплачують робочі. І тут наї*али».

— Тоді до зустрічі! Відірвемося сьогодні!

Розмова обірвалася. Боря видихнув. Іти йому не хотілося: колектив наче й нормальний, але такий, що за спиною поливатиме щільніше, ніж поливальна машина асфальт.

Він відкрив учорашню переписку, перегорнув її туди-сюди. Роздратування лише зростало. Те, що вчора здавалося кумедним, сьогодні виглядало відверто абсурдним.

— Баран, — буркнув він.

Уперше за довгий час діалог з жінкою ішов не про роботу, не про будні, а про головне — пошук того самого свого «рожевого фламінго». 

— Хоч і трійка… Але!

Він завис, почухав пузо, втупився в переписку й довго тримав палець на кнопці. Стерти чи лишити? Чорт із нею… delete. Переписка розчинилася разом із її профілем.

— Не варто зациклюватися на тому, що не вийшло, — гордо заявив він сам собі.

Зараза фиркнула й шмигнула під плінтус. Туди ж поповз і Валєра — відчув настрій господаря. 

Доля тихо хмикнула й перекреслила сторінку сценарію.

*****

Почалося систематичне прибирання квартири в стилі «пора щось міняти».
На середині запал здувся: пліснява у ванній чіплялася за життя, жир на плиті чекав нового «Місмтера З мускулами», а сміття ще не набрало потрібної ваги для винесення.

Зробивши «логічне заключення», Боря гордо завершив «генеральне прибирання». Для нього це була епоха, для квартири — подих віника.

Та в його очах трикімнатні хороми сяяли, мов після новенького «євроремонту».

У кутку Валєра з Заразою тихенько реготали, а Боря продовжував «по-чоловічому» наводити марафет.

Пральна машина матюгалась, але все ще крутилась, праска встигла двічі припекти пальці, та «великодні джинси» й сорочка вижили. І це вже здавалося перемогою.

Нарешті настала тиша. Годинник показував 11:00, а голод уже жорстко нагадував про себе бурчанням учорашніх дріжджів.

Виходу не було: чоловік сказав — чоловік зробив. Холодильник порожній, довелося шурувати до найближчого супермаркету.

І ось на столі вже лежав «здоровий сніданок»: запарена мівінка та омлет за маминим рецептом. Омлет виглядав так, ніби його били не яйця, а саме життя.

Зітхнувши й відкусивши шматок, він мимоволі згадав домашню кухню, рідний дім і батьків: мамині пиріжки, татів сміх, родинні обіди — гамірні, тісні, але затишні. Тато реготав так гучно, що його сміх затикав навіть мамині «виховні промови» з ременем у руках — ніби це був театр для двох глядачів.

А ще він пам’ятав, як той самий тато з фотоапаратом напоготові мало не впав від сміху, коли сестра вліпила на нього рожеве платтячко й наклала макіяж. Найдивніше, що навіть він тоді сміявся крізь зуби, хоч і прикидався жертвою катування.

Спогад урвався різко, як і їхнє життя, коли він ще навчався в університеті. Старша сестра продала батьківський дім і допомогла купити цю квартиру, витягла його з фінансової безодні, але разом із тим у нього забрали тепло дому, відчуття безпеки.

Він часто ловив себе на суперечливому відчутті: вдячність мала би жити в ньому завжди, і справді жила — у глибині, там, де він бачив, скільки сил сестра поклала, щоб його витягнути. Але вдячність сиділа глибоко, як кістка в горлі — заважає, але без неї ти вже не ти. І поруч завжди виринала інша пам’ять: не рятівниця, а домашня тиранша, що ще з дитинства не давала спокою й тепер наче подвоїла свою владу над ним.

І все ж, попри всі докори, попри злість, він добре знав: без неї він би не втримався. Це відчуття, хоч і ховалося за шаром образ, завжди залишалося з ним — тихе та уперте.

Він ще трохи посидів у тиші, вдивляючись у тарілку, немов намагаючись відшукати залишки дитячого тепла, перш ніж реальність підсунула свій рахунок де Валєра вже прицінювався до омлету.

*****

Десь тоді, здається, все й почало мінятися.

Перша студентська любов хитнулася, мов Пізанська вежа, й урочисто завалилася зі словами:
— Мені потрібен той, хто буде мене забезпечувати.

Далі була Настя. Познайомили друзі, казали: «Нормальна дівчина». Як з’ясувалося, нормальна вона була лише в мультизадачності: встигала зустрічатися з кількома хлопцями одночасно. Фінал — весілля з тим, від кого залетіла.