Розділ 1: Пінне і Вино

Замок клацнув, двері відчинилися — і Боря увійшов у квартиру. Таргани шурхотіли по кутках, добре навчені: у п’ятницю дурня краще не чіпати. У передпокої спалахнуло світло, і дві чорні намистинки привітали свого годувальника. Миша, ніжно названа «Зараза», підморгнула і, передчуваючи кросівок, шугонула в тінь, скрутивши хвіст в непристойний жест.

Затхлий запах обійняв його по-домашньому. Боря знизав плечима: це не романтика холостяцької барлоги, а трока з речами, замоченими у ванній тиждень тому. Він зітхнув і попрямував на кухню. Босі ноги липко відривалися від лінолеуму, а під м’яким світлом софітів лишилися шкарпетки — два осиротілі брати, що вперто стояли. Єдина муха не витримала й гепнулась на підлогу.

******

Душ усе ж довелося прийняти — щоб змити їдкий запах дихлофосу, з яким він гасав по кухні останні пів години. А все тому, що тарган Валєра, нализавшись мила, вирішив прикинутися жолудем.

Але вечір, попри все, тримався в рамках плану. Пиво холодне. Вуха — гостро приправлені та нарізані. Запах сухариків намагався зобразити домашній затишок, але програв битву смороду. У підсумку вийшла вечеря… з офіційним смаком хріну.

З усім добром він гепнувся на диван. Пружини жалібно заскреготіли, а хрящі хруснули у відповідь.
Так розпочався п’ятничний вечір — під приємне «пшшш», мов привітання п’яної пляшки, та кислинку, якою віддавали вушка.

*****

Разом із Валєрою, миша теж усілася на п’яту точку й крутила головою, спостерігаючи: Боря раз по раз кривився, щойно переводив погляд на смартфон. Але він не зважав. Алкоголь теплом розлився тілом, а підлогою вже котилася друга порожня пляшка. Валєра простягнув лапки до неї, ніби до джекпота.

— Ладно, — підбадьорив себе Боря, гортаючи фільтри. — Сьогодні глянемо й на старших…

Колись, у ті часи, коли лібідо рвало штани, він завів профіль — спершу заради пригод, а потім із надією знайти свою «рожеву фламінго». А вийшло, як завжди: цілий гарем віртуальних самок, які на фото виглядали як знижки 90%, а в житті виявлялися товаром — кожна зі своєю прострочкою.

Тепер, виставивши фільтр «32–38», він розпочав новий похід. Не квест за коханням, а звичайний вечірній шопінг по каталогу самотності.

Хоча ніхто довкола й не здогадувався: всередині Боря, як і всі, усе ще мріяв повернутися в дім, де горить світло.

Миша цвиркнула, зрозумівши, що з цього вечора толку не буде. Відпустила Валєру, який рвався до пляшки, й пішла до дружини.

*****

Юля, 35
Про мене:
Вам до мого рівня не дотягнутися, щоб зацікавити. Моя увага — лише для тих, хто справді гідний!

Боря пирснув пивом через ніс:
— Та ти шо… «Елітна серія». Тільки термін придатності прострочений.

Маша, 32
Фото: миле личко, легка посмішка, мінімум макіяжу. Саме той формат, від якого колись у нього рвалися штани.
Про мене:
Спитай мою подругу!
Статус: вільна
Діти: є
Робота: декрет

— Ага, бонус у наборі. Купи одну — отримай двох, — пробурмотів Боря. — Було б на що надіятися…

Юля, 36
Про мене:
Люблю гуляти. Парки — моє все. Кнопка «кава» та неспішна розмова — мій топ!
Обожнюю котів.
Якщо довго не відповідаю — уви, ви не той.
Моя слабкість — спортивні хлопці!

Боря гмикнув, почухав пузо й свайпнув уліво:
— Ну, тоді ми точно не з одного цінового сегмента.

*****

Боря розпластався на дивані, повернув голову вбік і дивився, як на екрані смартфона миготять чужі обличчя. Всі ніби живі, але водночас такі ж фарфорові, як тарілки в шафі — подарунок на новосілля, які так і не побачили справжньої вечері.

«А було б непогано, — майнула думка, — щоб удома тебе зустрів запах борщу. Або хоча б макаронів. Щоб хтось буркнув: “Де так довго шлявся?” І щоб вранці замість грюкоту дверей хтось кинув навздогін: “Щасливого дня, дурню”.»

Уява сама домалювала решту: він заходить додому, знімає куртку, а на кухні вже накрито — тарілки блищать, пахне гарячим хлібом. Вечеря переходить у тихе сидіння перед телевізором, у лінивий обмін словами й сміхом. Потім — тепла темрява спальні, голос поруч, що шепоче щось дріб’язкове, але таке потрібне. Ранок — кава, яєчня, поспіх, і звичне: «Ну давай, геній, не забудь телефон!» — з поцілунком на ходу. Звичайний, але саме тому такий важливий.

Боря криво всміхнувся й подув у півпорожню пляшку.
— Ага, зараз… У мене навіть мікрохвильовка “смачного” не бажає.

Валєра дряпав лапками по склу, Зараза невдоволено шкреблася десь за стіною, а Боря тільки хмикнув:
— От! Маю сім’ю. І головне — всім однаково байдуже, чи я вдома, чи в біса знає де.

Свайп за свайпом — ліво, право, продовжувалося. Спиртне зробило своє: замість пошуку “єдиної” він знову формував свій віртуальний гарем. Повіки важчали, склеювались від втоми й алкоголю, ніби їх хтось підмазав клеєм, а сечовий міхур витримав паузу й дочекався, поки він майже засне.

Боря смикнувся, телефон вислизнув з руки. І саме в ту мить, коли мозок був далеко від теми, палець натиснув на заповітну кнопку — єдиний «супер-лайк», проплачений ще бозна-коли. Він полетів до зовсім іншого профілю. Але Боря про це навіть не здогадувався.

******

Замок клацнув, двері відчинилися — і Оля увійшла у квартиру, де її зустріла підступна мішанина запахів: вина, котячого корму й невимитого посуду. У напівтемряві було ясно й без пояснень: вона тут гість, а хазяїн — двоє голубих очей, що спалахнули так, ніби це вона була чужою.

— Ти знову відзначився біля порогу! — кинула вона коту, який гордо зустрічав господиню. — Вася, я тобі обіцяю: каструю. І не хімією, а так, щоб ти це запам’ятав до кінця дев’ятого життя!
Кіт, ніби зрозумів, але демонстративно відвернувся.

Оля клацнула світлом і відразу натрапила на дзеркало в коридорі. Звідти на неї дивилося втомлене обличчя з розпатланим волоссям і розмазаним макіяжем. Те саме віддзеркалення, що завжди, з тим самим виразом: іронічно-нагадуючим — «Ти ж мріяла бути незалежною фем-вумен. Ну от, маєш. Чого тоді морду скривила?»