Пролог

Він — 34. Вона — 36.
Двоє випускників Університету життєвих розчарувань: факультет «Забиті мрії», спеціальність — «Саркастичні коментарі». Їхні червоні сердечка в тіндері давно виглядають радше як кнопки «SOS».

Вони давно знають: кохання — то або рекламна вигадка, або бонусна акція, що закінчилася ще у 2007-му. Робота, диван, серіали, іронічні коментарі на все підряд — от і весь романтик.

Але варто лише пальцю випадково з’їхати не туди на екрані — і хтось чужий може виявитися таким самим саркастичним, виснаженим і… смішно-реальним.

Це історія про двох людей, які давно перестали чекати «чарівних казок», але, зустрівшись, зрозуміли: світ і далі можна бачити у сіро-іронічних тонах — просто тепер удвох.

Солодко-гірка комедія про доросле життя, де навіть любов пахне кавою без цукру й легким перегаром після корпоративу.

*****

На дворі — вечір п’ятниці. У повітрі — гомін, запах смаженої їжі з вуличних лотків, втома й дивне чекання чогось кращого. Купідон уже замахався, та стріл усе одно бракує.

Боря грюкнув дверима. Офіс виплюнув його на вулицю, наче двічі пережовану жуйку. Він знизав плечима, сплюнув у відповідь і пошкандибав до зупинки. Біля неї світився тихий супермаркет — той самий, де він нещодавно вибив аж два відсотки знижки. Досягнення, гідне «дорослого життя».

Телефон задзеленчав. Він скривився: зрозуміло — друг знову кличе «потусуватися, як у старі добрі часи».
— У старі добрі часи мені було двадцять, і я ще вірив у щасливе майбутнє, — пробурмотів він, натискаючи «відхилити». — А тепер це майбутнє мене вже дістало. Антистрес і щастя — це всього лише пляшка пива та свинячі вушка.

Він штовхнув ногою двері маркету, кинувши сам собі:
— Я вже надто старий для цього.

У передчутті того, як холодна банка стане його найщирішим співрозмовником…

*****

В іншому кінці вулиці робота виплюнула Олю. Вона йшла, стискаючи телефон, який розривався від десятків повідомлень у чаті «Дівчатка forever».
Фото дітей. Фото з побачень. Фото чергової «ідилії».

— Ага, супер. Пора міняти назву чату на «Рожева пора». А моя де? — обличчя скривилося так, що самому Купідону стало б ніяково.
— Я вам зараз кину фотку звіту, який сьогодні довелося переробляти тричі, — пробурмотіла вона. — На фоні мого нервового зриву.

Вона перегорнула стрічку й хмикнула:
— Сімейне щастя — як інфекція. Поширюється швидше, ніж реклама.
Телефон тут же висвітив новий банер:
«Біла ярмарка! Цієї неділі у парку Шевченка на вас чекають сотні пропозицій та веселих конкурсів!»

— Що за… ага, щастя! Ще один спосіб зіпсувати вихідний, — процідила вона крізь зуби.

*****

Боря виходив із магазину з пакетом і мінус однією пляшкою пива: 34.36 — разом із рештками самооцінки коту під хвіст.

Оля йшла назустріч, не відриваючи очей від смартфона. Вулиця вже потемніла, ліхтарі розливали світло, яке жадібно ковтали тіні. Вони ледь не зіштовхнулися. Дисплей блиснув, пляшки дзенькнули.

— Ще одна інста-самка, — пробурмотів Боря, відступаючи вбік.
— Ага, алкашня, — відказала вона, навіть не піднявши очей.

Вони розминулися, обмінявшись колючими словами, як дешевими візитівками. Двоє незнайомців, які навіть не здогадувалися, що щойно пройшли повз єдину людину, здатну сміятися з того ж лайна.

За їхніми спинами вітер зірвав рекламний банер «Любовна пора білого дня» й жбурнув під ноги, мов зім’яту валентинку з «АТБ». Доля скривилась, але все ж заплескала в долоні. А Купідон, який уже тиждень пахав без продиху, витер сльози й пішов бухати — бо навіть його зарплати не вистачало на «щасливий кінець».