Мартин

„Дорогоцінна моя зорю, усіма словами, що мені відомі, що є в нашій мові й що існують у світі не передати, як я за тобою сумую. І смерть мене лякає тільки тому, що більше не почую твоєї гри на скрипці. Обіцяю, скоро я повернуся й зацілую тебе до нестями. Тільки не тужи, дочекайся. Твій відданий Мартин.”
— XVI століття... Це теж наші предки?
— А як же ж? Це вже по лінії твого дідуся.
— Неймовірно...
— Колись і ти заповниш свою сторінку в цьому альбомі.
— Хотіла б я такої ж красивої історії. Як ти, Маріан чи то Мартин...
 Дописавши, козак довго милувався своїм листом. Але почувши кроки, заховав його разом з чорнильницею під стіл.
— Тебе отаман скоро вижене, як будеш за своєю милою так помирати.
— Знаю... Але ти ж не скажеш?
— Ух...
Нічого не залишалося. Олекса поплескав товариша по плечу, посміюючись.
— Романтик.
Мартин зустрів Зоряну на хуторі Галицькому. Приїхав влітку до сестри, а вона його й у ліс повела.
— Ну що його вдома сидіти? Сьогодні ж Купала!
— І що? Наталко, мені не до цих забавок. Турки сунуться.
— Ну тому й треба жити, поки можеш! Веселитися!
— Що ж, я піду. Але просто приглянути за тобою.
І хоч Наталя була старшою, накоїти вона могла чимало зі своєю любов'ю до пригод.
— Ураа! - Радісно заплескала дівчина в долоні. - Ходімо!
 Почало сутеніти, якраз коли Мартин з сестрою зайшли до лісу. Але гулянка була в самому розпалі.
 Чулися звуки сопілки й бандури, співи молодих дівчат, тупотіння босих ніг. Наталя в натовпі впізнала своїх подруг і миттю прийнялася разом з ними орудувати опудала. Одне було більш схоже на жінку, з набитими сіном грудьми й у довгій білій сукні. Це була Марена. Інше, чоловіче, виглядало худішим, дівчата одягли на нього кожух. Купайло.
— Які красиві...
„Це ж треба, стільки часу старатися, щоб потім розтерзати.” - Подумав Мартин - „Ну, на благе діло хоч.”
 Він підійшов до багаття з неабиякою легкістю його перестрибнув. Навіть без розбігу. Для вправного козака це не було чимось важким.
— Вау, не втрачаєш хватки, братику.
— А то!
— Ходімо до струмочка. Дівчата зараз будуть віночки пускати.
— Наталю, які віночки? Я не вірю, що шмат трави може привести до кохання.
— А от і може! Ходімо. - І потягнула дівчина свого брата крізь ліс. Звуки гуляння затихали, а на зміну їм приходила настирлива мелодія течії. По невеликому струмку справді плив віночок. Дуже незвичний: маленький, але квітчастий. Переважали в ньому волошки, котрих розбавляли мініатюрні лікарські ромашки. А в нижньому та верхньому рядах чергувалися чорнобривці й світло-рожеві мальви. Мартин нахилився над джерелом, виловлюючи вінок рукою. Спершу йому спала думка пустити його знов у воду й дати попливти далі. Але тоді він уже побачив власницю.
— Ооо, це твій шанс братику. Не заважатиму.
— Наталю!
 Але та вже стрибнула в кущі й побігла до подруг. А до Мартина швидким, хоч і не впевненим кроком вийшла дівчина. Біляве личко, невинна усмішка тоненьких губ. Темно-русяве волосся вільно гойдалося на вітру. Дівчина схвильовано поправляла, то його, то свою вишиту сукню. Іноді наважувалася поглянути на Мартина. Очі її були кольору чистого моря. Та й від самої віяло атмосферою прекрасної русалки.
„А вона гарна.”
— Перепрошую... - Обізвався тихий голос. - В-вам сподобався мій вінок?
 Козак привітливо усміхнувся дівчині, одягаючи його собі на кучерявий оселедець.
— Не соромся ти так.
 Сильні чоловічі пальці ковзнули по її обличчю й погладили темне волосся.
— Як тебе звати?
— Зоряна...
— Зіронька... Чому ж одна віночок пускаєш? Де твої подруги?
— Та всі давно пустили вже. А я боялася довго.
 Мартин ніколи ще не бачив таких дівчат. Наталя його нічого не соромилася й завжди була запальною, як і її подружки. Мати козака була першою красунею на своєму селі, що постійно гарбузи чоловікам виносила. А як турки в полон забрали такого наговорила, що вони самі її відпустили дорогою через місто. Там вона й нове життя побудувала. Зараз же перед хлопцем була прекрасна постать, що дивувала своєю простотою і ніжністю, яка так і ллється з неї сяйвом. Але йому хотілося показати, що з ним, саме з ним, їй немає чого соромитися.
— Знаєш, я теж не думав, що ловитиму. То сестра вмовила. І добре, що вона це зробила.
— П-правда?
Довелося ще раз усміхнутися, щоб переконати Зоряну у своїх словах.
— Правда.
— От бачите, як доля зводить. - Нарешті, трошки розкрилася дівчина.
 Плавно, щоб не налякати, рука Мартина зіслизнула з її волосся до долоні.
— Прогуляємось?
— З радістю.
Так вони й зустріли свято в лісі. Можна запевняти, для обох це був один з кращих днів життя. І поки Наталя розважалася з іншими дівчатками чи може й хлопцями, Мартин привів Зоряну до їх сінника... Там він уперше спробував її солодкі губи... Упав у ніжні обійми цих дівочих рук...
— Мартине...
— Тобі подобається це?
— Дуже... - Вона знову припадає губами до нього, тільки вже до шиї, поки він у відповідь дарує їй такі самі приємні пестощі. Зараз уже точно можна забути про скромність.
Не вірив Мартин, що віночок кохання принесе. Та помилявся. Запала йому в душу Зоряна. Та так, що жити без неї не міг.
Вони зустрічали кожну ніч у лісі біля того струмка, де познайомились. Розмовляли про мрії свої, буття, любов. Зоряна обіймала його мужні плечі, наспівуючи пісні своїм ніжним голосочком. Він тулив її ближче до серця, відчуваючи як ці нічні побачення, змушують його очі заплющуватись. Але не хотів він, щоб царство снів розлучало його з коханою. Мріяв завжди бути поруч.
— Моя зорю... Я так не хочу тебе покидати...
Смуток його голосу видав правду.
— Ти маєш рушати на січ?
— Після жнив.
 На блакитних очах виступила сльоза, котру дівчина швидко змахнула, щоб милий не побачив.
— Коли ти повернешся?
— Як турків виженемо.
 Він поцілував дівчину в чоло.
— Тільки дочекайся... Добре?
— Дочекаюсь...
 Куди ж дітися? Їй тільки Мартин потрібен.
Провела вона його після жнив на коня, довго не могла руки з бурої шерсті забрати. Іншою взялась і милого обійняла. Його вуста лише легенько торкнулися її чола. Потім він знову випрямився, смикнув коня за поводдя й рушив. Зо́ря ще довго дивилася йому вслід. Він відчував її погляд на собі...
Як поїхав Мартин, серце дівоче почало нестерпно боліти. Наче шаблею його проткнули. Що не зробить молодиця — коханого згадує. Щоб заспокоїтись могла тільки з подружками вийти, на скрипці грала та й ходила вночі гуляти. Не подобалось це її матері. Як пізно Зоряна прийде та й лається:
— Раніше з ним по лісу бігала — я мовчала! Хоча Бог знає чим ви займалися. Зараз же чому ночами тікаєш?!
— Мамо, спати не можу. Наче нічниці напали.
— Які нічниці? Ти сама як та нечиста сила. Іноді думаю, що підмінка виростила.
— Мамо...
— Хоча ні, вибачай.
 Не могла Зоряна чужою бути. Адже в матінки колись була така сама доля. Вона теж покохала козака. Так само палко. До нестями. Тепер його роками вдома немає. Зоряна разів п'ять за життя бачила свого батька, може, трохи більше. Мати просто не хотіла такої ж долі для своєї дитинки. І своїх майбутніх онуків. Але заборонити кохати його не могла. Знала, що коли кохаєш по-справжньому, то й не слухаєш нікого.
— Просто не думай тільки про любов, Зорянко. Тобі ще життя жити.
— Знаю, матінко, знаю...
 Скоро й прогулянки й скрипка не приносили радості. Дівчина сідала на ґанку, дивилася на блакитне небо й думала про свої нещастя.
Проходила якось повз її подвір'я жінка молода. Красива така. Чорнява, з темними карими очима. Брови як вугілля, усмішка радісна й щічки трояндово-рожеві.
— Гей, чому сумуєш тут, дівонько?
— Нічого не радує... Та й з матінкою посварилася.
 Жінка підбігла ближче.
— Ну нііі, це не діло. - Простягнула свою обвішану прикрасами руку. - Як тебе звати, красуне?
— Зоряна...
— Зоряна... То це ти мого брата серденько забрала?
— Ти... Наталя?
— Наталя. Або Наталка. - Коли Зоряна взяла її руку, жінка потягнула дівчину, змушуючи підвестися. - Ходімо. У нас гуляння сьогодні. З танцями.
— Я не впевнена, що... - Вона не встигла сказати: „Хочу.”
— Ходімо-ходімо. - І настирлива Наталя повела майбутню невістку до північного подвір'я.
 У таку спеку краще вдома сидіти. Але молоді дівчата надавали перевагу не цьому, а вуличним співам, що доносилися на весь двір, частуванням і відпочинку від роботи на полі.
— Це Зоря. Мартина мого кохана. - Представила Наталя й повела дівчину в коло.
— Не соромся.
 Повільно, але Зоряна увійшла в ритм і скоро співала й танцювала з усіма. Ноги самі несли її, кружляючи під мелодію, що накривала мов цунамі. Ось у цю мить вона знову змогла відчути себе живою. Після всієї забитої в серці туги.
— Дякую тобі, Наталю.
З того дня жінка постійно кликала Зоряну на такі гуляння. Деякі проходили й у неї в подвір'ї, якщо матінка дозволить і сусідам не заважає. А коли танцювальні вечори проходили в самої Наталі, та запрошувала Зоряну в дім. І поки всі галасували на вулиці, дівчата сиділи розглядаючи портрет Мартина.
— Тут він ще геть юний. І трохи пухкенький.
— Яке в нього гарне волосся було.
 Так і не скажеш, що русяве. Світленькі рясні кучері.
— Ой, як він не хотів з ними розставатися...
Зоряна розсміялася.
— Ех, швидше б він повернувся.
— А хочеш шаблі його покажу?
— Так! Дуже!
 Полюбилася Наталі обраниця її брата. Хороша дівчи'на, хоч і дуже тиха. Готова була Наталя прийняти її у свою сім'ю. Як рідну се́стру. І Зоряні було комфортно з Наталкою. Втішали вони одна одну, їх тугу за Мартином.
— Ну що, Зорянко? Ти йдеш?
— Іду!
Одягнулася дівчина покрасивіше і як сонце зайшло, стриб за поріг. Побігли вони з дівчатками до Наталчиного двору.
— Ой, Зорянко, що це в тебе на лавці? То скрипка називається?
— Так.
— Бери! Зіграєш нам!
— Ой, ну я трохи...
— Та ти завжди соромишся. А потім як розійдешся!
 Вона усміхнулася.
— Ваша правда. - І взяла скрипку з собою.
На дворі Наталі дівчата були вже, коли стемніло. Хазяйка розпалила багаття, поставила частування на стіл.
— Рада, що ви сьогодні в мене, дівчата.
— Мм... Ти тааак смачно готуєш. - Мовила Зоряна, плямкаючи.
— Запий-но узварчиком. Зараз танцювати підемо.
Усі весело завивали пісні, тупотівши ногами й водячи хороводи, а потім згадали про Зорянину скрипку.
— Ану, заграй.
 Дівчина взяла інструмент у руки й почала зі спокійних нот, котрі виводила акуратними рухами. А потім мелодія повеселішала й смичок у її руках колихався усе швидше й швидше. Подружки пританцьовувати почали. Зоряна й сама стала вистукувати ритм черевичком. І справді, чому Зоряна раніше ніколи не грала на публіку? Чого їй було боятись? От дівчатка хвалять її, жваво плескають. Чому вона боялася дарувати своєю музикою радість?
От скінчила вона грати й тільки хотіла відкласти скрипку в сторону, як чиїсь сильні долоні накрили її очі.
— Привіт, серденько моє... Моя зорю... - Шепотів ніжний голос.
 На дівочому обличчі з'явилася усмішка у всі тридцять два. Зоряна розвернулась, захоплюючи милого у свої міцні обійми.
— Мартине!
 Хлопець у відповідь обійняв її ніжно, трохи хитаючись... Подивившись униз дівчина зрозуміла, що він не стає на праву ногу. Схоже, і йшов кульгаючи.
— Матінко...
У пориві радості, вона навіть не задумувалася, чому козак повернувся так швидко. Бої з турками ще тривають. Але відповідь з'явилася ще швидше, ніж питання. Та й нога була не єдиною раною Мартина. З-під сорочки вздовж ключиці виглядав довгий шрам, котрий трохи торкався й шиї. З блакитних морських очей полилися солоні сльози. Наче справді крапельки моря...
— Ну чого ти... - Він цілує її в чоло. - Усе добре...
— Тобі, мабуть, боляче...
— Хіба що було в першу секунду. Але не так боляче, як жилося без тебе...
 Він підіймає її на руки й кульгаючи несе до лавки. Усі досі дивляться, але згодом розуміють, що краще залишити пару вдвох. Ідуть допомагати Наталі прибирати зі стола. Мартин нагинається й переборюючи біль у нозі садить Зоряну на лавку. Сам, поки вона відкладає скрипку, сідає поруч.
— Тепер я завжди буду з тобою.
Вона цілує його, досі не змушуючи свої сльози вщухнути.
— Я б не хотіла, щоб це сталося такою ціною... Але я рада, що тепер ти поруч.
— І завжди буду поруч... - Тепер цілує він. Уже так настирливо, пристрасно. Шкода, продовжити зараз не можна, бо треба ще сестрі помогти. Відсвяткувати повернення на хутір. А потім і спати пора. Тільки Зорю додому провести.
— Добраніч, мила. - Мартин нахиляється й ніжно цілує її в щоку.
— Добраніч. - Шепоче вона, а потім поглядом проводжає до воріт.
 Поспати сьогодні не вдасться. Голова забита думками, а в серці забагато емоцій. У ліжку, вдивляючись у нічне небо вона плаче. І від того, що Мартина поранили, і від радості його повернення і ще від чогось, про що вона сама не знає.
А згодом ніч знову стане часом побачень, глибоких розмов і любощів. Зоряна не може нормально дивитися на шрами на його тілі. Не лише через їх вигляд, а й через уяву, яка малювала картини тої страшної битви.
Та все одно, його дотики були такими ж бажаними, такими ж солодкими як до розлуки. Вона кохала Мартина до нестями. Попри все...
— Зорю, коли ми одружимось?
— Не знаю, любий... Матінка моя проти.
— Я їй так не подобаюсь?
— Не в тому справа... Батько мій отаман. Теж ранений завжди повертається. І все одно, їде і їде на ту січ. Мені такої долі мама не бажає.
— Може, варто поговорити з нею? Сказати, що я вже кульгавий і нікуди не дінусь, не поїду.
— Може, але... Страшно мені.
 Козак тихо хмикнув.
— Вона не така лагідна як ти?
— Хах, буває іноді.
 Вони ще довго цілувалися тієї ночі.
— Хх-хах!... - Зойкнула дівчина, коли Мартин узяв її на руки. - У тебе ж нога...
— Я хоч раз тебе впускав?
— Та я не за це! Тяжко ж!
— Не тяжко, люба... Не тяжко - Шепотів він, пестячи її шию своїм диханням. Так і доніс до двору.
— Чекаю тебе завтра біля свого двору.
Дівчина у відповідь чмокнула його в щоку й вони попрощались.
 Через тиждень на хутір приїхав молодий хлопчина, якого раніше ніхто не бачив тут. Усі тільки про це й гуділи.
— Хто він?
— Не знаю. Але симпатичний.
 Тільки Мартин знав Олексу. Але також здивувався його приїзду.
— Ти чого тут?
— Отаман відправив.
— Усе так погано?
 Той заперечливо помотав головою, беручи в руки чашку, завареного Наталкою, чаю.
— Я навіть не знаю, як це описати... І турків меншає, і ми людей втрачаємо. Тому отаман послав хлопчаків набирати. Може, щось з цього та вийде.
 Мартин уважно слухав, хотів бо щось відповісти, але побачив у вікні знайомий силует. Наталя теж помітила й налила ще одну кружку.
— Зорянко! - Гучно погукала вона, що в Олекси аж вуха заклало на декілька секунд.
 Дівчина увійшла до хати. Погляд одразу кинувся на нову фігуру.
— Олексо?...
 У нього аж очі стали як дві монети.
— То це і є твоя дівка, Мартине?
— Так, а... Ви знайомі?
— Вона сестра моя троюрідна.
 Зоряна підскочила від радості.
— Господи, привіт! Як давно не бачилися! - Підбігла до нього, одразу використовуючи їх секретне дитяче привітання. Він досі пам'ятає.
— Ну ти, звісно, красунею стала. Аж Мартина такого непідступного, а підчепила.
— Не те щоб непідступного... - Хіхікнула дівчина.
— Так. Зо́рі я одразу дався.
— Неймовірно. Ну тоді знай, Зорянко, що це особливий випадок. Мартин зазвичай нічим крім шаблюк не цікавиться. - Олекса перевів погляд на друга. - До речі, можемо вийти на ґанок, поговорити удвох?
— Ну гаразд. - Вимовив Мартин після декількох секунд здивування.
Вони з Олексою вийшли на подвір'я.
— Узагалі я був переконаний, що ти не зрадієш це чути, але сказати мушу.
— То?
— Отаман хоче, щоб ти повернувся на січ, молодь навчав.
— Що?... - Пильний погляд Мартина свердлив товариша. - Ні. Остаточно.
— Так і думав... Знаєш, я навіть радий це чути. Хоч не залишиш самотніми ні свою сестру, ні мою.
— Сам ти коли повертаєшся?
— Ще не знаю. А що, уже виганяєш мене?
— Ха-ха, та ні! Лишайсь. Я за те, що не помирай.
— Ну, хто б казав.
— Так ти мені дякуєш, що врятував твою шкуру? - Хмикнув Мартин.
— Хочеш квіточок у знак подяки нарву?
 Обидвоє залилися сміхом. Потім обійнялися.
— Усе ж, я сподіваюся дожити, хоча б до вашого весілля.
— От і добре.
 Поїхав Олекса з хутора через два тижні. Попрощався з усіма тепло, сів на коня та й рушив на січ. Тієї ночі усім не спалося. Наталя поралась на кухні, хотіла приготувати щось смачне. Мартин пішов з Зоряною гуляти. До лісу.
— Як думаєш, він виживе?
— Виживе. Він упертий, так легко туркам не дасться.
— Хах. Будемо сподіватися... - Прозвучало з ноткою суму в жіночому голосі.
 Тільки хотіла Зоряна ближче притулитися до Мартина, як пролунали дивні звуки з глибини лісу. Глянули вони в ту сторону й побачили світло дивне.
— Що це?
— Лісовик, хто ж іще? Вовкулак годує.
І хоч Зоряна розуміла, що Мартин жартує, у нечисть вірила.
— Може дарма ми в ліс зайшли? У повний місяць.
— Можемо піти.
 Дівчина кивнула, Мартин узяв її за руку. Та тільки вони збиралися йти почулися ще й людські голоси.
— Т-там люди...
 І згодом звук людських кроків наблизився до них. З-за дерев вийшов молодий юнак.
— Ого, ми не думали, що в таку пору хтось ще по лісу гуляє.
— Вас тут багато?
— Та невеличка компанія. Ходіть до нас, ми багаття розпалили.
 Хлопець повів нових знайомих углиб лісу. Тут сиділо троє хлопців і дві дівчини.
— Не бійтеся, не з'їмо. - Сказала одна з них. - Чому ви тут так пізно?
— Та не спиться. До мене що не день, то нічниці ходять.
— Ти в міти віриш?
— Не всі, але багато історій здаються правдивими.
— Ой, тут немає нічого такого. - Заступився за Зоряну один з хлопців. - Ми якраз історії про це розповідаємо, сідайте.
 Мартин сів, закинувши руку на плече Зоряні.
— Вона твоя наречена?
 Запитання зненацька застало обох.
— Ой, ну ми... Думали над цим - Почала Зоряна, але поки... Не наважуємося. Матінка моя проти.
— Ясно-ясно, голубки. Так і будете тягнути, поки не стане пізно.
— Що?
 Хлопець помахав руками.
— Нічого. - Усміхнувся. - То на чому ми зупинилися?
 Компанія розповідала неймовірні історії про мавок, лісовиць, русалок. Дехто навіть шуткував, що от, ці красуні десь поблизу. Що ось зустрінеш таку, закохаєшся, а вона й погубить тебе.
— Ну, добре, що в цьому лісі чугайстри водяться. Вони мавок їдять. - Продовжив легенду хтось інший.
 Зоряна й собі вирішила під'єднатися:
— А ви чули про страдчу? Вони як деякі мавки, діти, яких навіть похрестити не встигли.
Мартину було більш цікаво спостерігати за компанією, а не слухати ці розмови про всякі вигадки.
— А ви чому в лісі в такий час?
— А в нас хатинка тут.
— У лісі?
— Самі збудували.
— Для чого? Чому вам захотілося перебратися так далеко від людей?
— Знаєш, у поєднанні з природою, ми можемо відчути себе живими.
— Так-так, у нас немає зобов'язань: „Негайно зроби те”, „Напряди стільки”, „Не йди туди” і подібне. Ми просто живемо моментом. Ось. Для себе й нікого більше.
 Тепер Зоряна й Мартин зрозуміли докір одного з хлопців: „Так і будете тягнути, поки не стане пізно.” Ці люди живуть моментом. Вони не шукають дозволи чи похвали в когось іншого, вони просто живуть. Як захотіли, так і живуть. Цього дівчині й хлопцю не вистачало.
 Вони вийшли з лісу вже під ранок.
— Мартине... Я готова одружитися.
 Від радості, козак узяв її на руки й закрутив у танці.
 Ідучи додому, дівчина тільки й думала, як сказати про це матері. Але спершу приховати сліди своєї вечірньої втечі. Зо́ря відчинила ворота, зайшла на подвір'я. Тихенькими кроками пробиралася крізь траву до хати. Але мати не спала.
— Ой... Пробач, матінко.
— Це все?
— Мені дуже шкода, матінко. Щиро.
— А може, ти ще щось хочеш мені сказати?
 У цю мить уся дівоча сміливість розвіялась. Вона забула слова. А навіть якби згадала, вони б не полізли. Мати зітхнула.
— Виходь уже за свого козака.
Зоряна зомліла. Тепер не лише не говорила, а й не рухалась. Але після глибокого вдиху, голос до неї повернувся.
— Матінко ви... Як ви знали?
— Наче це була велика таємниця, про яку ніхто ніколи не здогадався б. Це було зрозуміло з самого початку.
— І ви... Справді дозволяєте мені вийти за Мартина?
— Дозволяю. Як приїздив Олекса, розповів, що твій милий відмовився повертатися на січ. Тож, хай буде поруч з тобою. Я не проти.
— Дякую вам, мамо! Я так люблю вас!
— І я тебе, чадо моє.
 Через декілька днів Пелагія зібрала в скриньку придане, познайомилася з Мартином. І з Наталкою.
 Батько, на жаль, тільки в листах міг радіти за свою доньку. Було дуже багато отаманських справ. Зате, на їх весіллі зміг побувати Олекса. Не те щоб отаман відпустив, просто козак сказав, що знов поїде поповнювати війська.
— Вони такі милі, правда ж, Олексо? - Ліктем штовхнула його Наталя.
 Той нічого не відповів, лише вдивляючись у закохану пару. Точніше, уже молодят...
— То що сталося далі?
— У них народилася донька. А її старша онука вийшла за сина Рене й Маріан.
— Твого пра-пра-прадіда?
— Так. Вони з дружиною й зібрали всі портрети, листи, вирізки з газет і створили цей альбом.
— На це ж так багато часу пішло... Навіщо?
— Бо історія важлива. Якщо ми забудемо своїх предків, ми втратимо ідентичність і з рештою загубимо себе.
 Мар'яна розуміла, що зараз Мілена ще дуже юна й може цього не усвідомити. Але дівчинка підросте. Вона знайде в собі частинку свого прекрасного роду, відчує, чия кров у ній тече. І напише власну сторінку хроніки...