2.

Тринадцять годин тому назад.

- Батьку я не хочу їхати до того сраного університету – Вікторія грізно дивилася на тата.

- Тобі потрібна вища освіта – заперечував Віктор, так само дивлячись на свою дочку.

Недарма ж люди казали що характери в них були однакові. Обоє були вперті і не хотіли поступатися в разі суперечки.

- Я не проти освіти, але я не хочу бути вчителькою – дочка розмахувала руками.

- І ким же ти хочеш бути – нервово походжав по кімнаті батько – твоя мама он скільки років працювала в школі і нормально. Ким же ти хочеш бути?

- Ти прекрасно і так знаєш – вона подивилася прямісінько йому в очі.

- На акторку можна і зовсім не вчитися. Головне щоб був талант. І взагалі, що то за професія? Так собі. Хіба якщо є блат чи хто просуне. А так. А от викладач то є професія. Надійна і затребувана. Тим більше я тобі допоможу тобі працевлаштуватися – ввесь цей монолог супроводжувався активними жестикулюваннями.

Зі сторони їх спір виглядав ніби дебати на ток-шоу двох політиків, які ніколи не погодяться один з одним. Ні за яких умов.

Дівчина, розуміючи це, нічого не відповіла. Вона знала, що переконати свого батька було марною справою. Він працював директором школи і мабуть через це не вмів вислуховувати інших людей. Тому Вікторія просто розвернулася і пішла до своєї кімнати.

На душі в неї було паскудно. Ну не бачила вона себе в ролі вчительки, як і не крути. З дитинства їх подобалося ходити до театру. Будучи маленькою вона мрівала як вийде на сцену і зіграє роль закоханої Джульєтти. Мабуть тому і приймала участь в шкільній команді КВК.

Раптово пролунала мелодія на її смартфоні. Дівчина поглянула на екран. То було повідомлення в Viber від її хлопця Андрія. Між ними почалася переписка.

Андрій: Привіт як справи?

Вікторія: Краще не питай.

Андрій: А що так?

Вікторія: Та з татком посварилися?

Андрій: Знову через вступ?

Вікторія: Ага. Давай не будемо про це. Не хочу розмовляти на цю тему.

Андрій: Ти не хвилюйся все буде гаразд.

Вікторія: Добре. Як там в тебе справи?

Андрій: Норм. Збираюся піти сьогодні до свого знайомого на день народження.

Вікторія: Я так за тобою скучила. Коли ти до мене приїдеш?

Андрій: Та певно з цього села ніяк не вибратися. Автобус вже не ходить який тиждень.

Вікторія: Жаль.

Андрій: Вибач мушу перерватися. Мати просить сходити до магазину. Я пізніше напишу.

Вікторія: Чекатиму. Я тебе люблю.

Андрій: І я тебе також.

Дівчина заблокувавши екран смартфона, пішла на кухню, щоб перекусити. Там вона дістала з холодильника свій улюблений йогурт і почала їсти. Смак полуниці був напрочуд чудовим і змусив Вікторію посміхнутися. Вона подумала: «От гарно було б поїхати з міста в село до свого коханого».

Невдовзі до кухні зайшов Віктор. Він дістав з холодильника ковбасу і зробив собі бутерброд. Та тільки но він почав їсти, як в нього зателефонував телефон. Приклавши динамік до вуха, почув голос свого брата:

- Привіт Вікторе. Як справи?

- Нормально. А в тебе як? Як рибалка?

- Та знаєш непоганий такий улов сьогодні був. Приходьте до мене сьогодні ввечері пригощу.

- А знаєш прийдемо.

- Тоді давайте на шосту годину підходьте. Моя якраз і посмажить.

- Домовилися.

Двоє братів продовжили розмовляти про щось інше. А Вікторія тим часом відкрила наступну баночку йогурту. Коли батько закінчив розмову, він звернувся до дочки:

- Підемо сьогодні в гості до дядька Миколи. Він запрошував.

- Та я чула. Не глуха – відповіла та, доїдаючи йогурт.

Микола жив в кінці міста, неподалік річки. З його вікон виднілася панорама берега. Понад річкою росли верби, схиляючи свої гілля до води.

Ввечері на кухні його невеличкого охайного будинку зібралося п’ятеро чоловік - господар зі його дружиною Вірою, його брат Віктор з своєю Надією та дочкою Вікторією. Вони вже добряче поїли смачної смаженої риби, яку старанно приготувала Віра і вели бесіди. Чоловіки, попиваючи пиво, обговорювали рибалку, жінки, сміючись, згадували про якийсь любовний серіал. Тільки Віка гортала стрічку Facebook, чекаючи на повідомлення від Андрія, який все не виходив на зв'язок. «І невже не можна зателефонувати» - міркувала вона, рухаючи пальцем по екрану – «Сказати що все гаразд. Щоб я не хвилювалася».