Віночок

***

Наталка сиділа на березі Дністра і вдивлялася в синю гладь води, яка розкішно розкинулася між двома скелями в долині. Дівчина дивилася в глибінь і намагалася відшукати там відображення того, що люди називають долею. Ще два тижні тому вона могла запевнити себе в тому, що її доля – найщасливіша, найпрекрасніша, адже коли ще життя може здаватися таким чудовим, як тоді, коли приміряєш весільну сукню й відчуваєш, що от-от маєш поєднати долю з найкращим, наймилішим, своїм коханим.

В той день на календарі було двадцять п’яте червня, а вже дванадцятого липня, по закінченню петрівського посту, вони з Олександром збиралися поєднати свої долі.

Олександр ніколи не здавався друзям і близьким Наталки якимось особливим. Звичайний хлопець, простий, ввічливий, веселий, надійний, працював у клініці лікарем-хірургом, у вільний час займався баскетболом. Через спорт не мав ніяких шкідливих звичок: не пив, не палив і взагалі був прикладом для оточуючих. Проте, незважаючи на всі ці якості, матері Наталки він чомусь не сподобався відразу ж. Олена Петрівна ніколи не виступала з різкою критикою на адресу доньчиних залицяльників, а проте дівчина побачила, що мати на її нареченого реагує не зовсім привітно. Якось спробувала поговорити про це з матір’ю, але та відразу ж відмахнулася, мовляв, головне, щоб донька його любила. Хоча згодом зізналася: «Я не вважаю твого Сашка зовсім дурним, а проте він безхарактерний, немає в ньому стержня, який мусить мати чоловік. Ним можна крутити, як заманеться». Наталка не відразу зрозуміла мамині слова і намагалася знайти якісь пояснення такому висновку:

- Мамо, зізнаюся чесно, я ніколи не думала, що ти мені скажеш такі слова. Згадую, як ти постійно говорила що чоловік у сім’ї – голова, а жінка – шия.

- Доню, воно завжди так, але не кожна шия голові підходить. Це ти в мене мудра, а вхопить його в обійми якась вертихвістка, то стане перед нею на задні лапки.

Дівчині тоді було боляче слухати такі слова від матері, адже були вони про її єдиного, коханого, як вона тоді вже думала, судженого, якого, як кажуть, і конем не об’їдеш. Як же їй довелося помилитися, згадуючи при цьому материні слова.

Бо саме тоді, двадцять п’ятого червня, буквально за лічені тижні до весілля, вона приміряла в салоні білосніжну весільну сукню, яка лежала, наче шита. Дівчина милувалася своїм відображенням у дзеркалі, уявляючи, як постане перед своїм нареченим – прекрасна, білосніжна й кохана. Аж раптом почулося, як відчинися вхідні двері й поспішно, по мармуровій підлозі затупотіли кроки, які стали за неї фатумом…

З-за дверей зайшов Олександр і з льодяним виразом обличчя попрямував до неї. Дівчина спершу злякалась, бо не сподівалася нареченого просто на порозі, та ще й так одягнена.

- Сашко? – схвильовано запитала дівчина, - ти чому тут, в тебе ж мала бути операція? І поганий це знак: бачити наречену в сукні до весілля.

- Я сьогодні взяв відпустку, - відповів він й мовив із тремтливими нотками в голосі. – Весілля не буде.

Удар, фатум, який звалився на щасливу наречену нізвідки, в одну секунду її, щасливу наречену, пожер, наче чудовисько з безодні. Одна мить, одна фраза – і всі мрії зруйновані.

- Чому, я можу дізнатися? – запитала дівчина майже крізь сльози, майже крізь нестримні ридання, які вже шматували навпіл серце.

- Мила, люба моя Наталочко, - почав хлопець здалеку, наче змія, що обвиває свою жертву, - твоє кохання до мене не порівняти ні з чим, ще ніхто не огортав мене таким теплом, як ти. Знаю, я після цього – ніхто, мені немає від тебе прощення. Але останні місяці після наших заручин я зрозумів – я не кохаю тебе й не можу тобі брехати. Я досі кохаю ще Віку й вона в моєму серці витіснила тебе. Скасуймо наше весілля, поки можна, прошу тебе, я так не можу.

Наталка стояла ні жива, ні мертва. Її душа розсипалася на тисячі осколків. Як же так? Адже він присягався, що забув. Адже освідчився. Обручку! Обручку подарував. А тепер ось так? Тепер прийшов сюди, у весільний салон, щоб по болючому, глибше встромити ножа в серці.

- Чому не повернувся раніше? – стиха спитала дівчина, розуміючи, що безглуздо вже це знати.

- Думав, що забув. А вона з’явилася так несподівано, що я не встиг спам’ятатися. – Він підступився ближче, протяг руки, щоб торкнутися плеча дівчини. – Дорога Наталочко, прости мене, забудь, не згадуй більше ніколи.

Дівчина відмахнулася від нього руками. Олександр повторював далі:

- Пробач мене, моя люба, мене ще так ніхто не кохав як ти, але взаємністю відповісти не можу. Я взяв відпустку і їду до неї в Київ. Прощавай.

- Йди геть, - прошепотіла дівчина.

- А обручку можеш здати в ломбард, - забелькотів «колишній наречений».

- Я сказала – йди геть! – закричала дівчина. В неї не залишилося більше слів, бо коли зачинилися двері салону, дівчина з риданнями, в чудовій білосніжній сукні впала на підлогу й не пам’ятала вже більше нічого. Наталка не чула, як злякано до неї збіглись консультанти, інші клієнти, як приїхала швидка, забрала в лікарню.

***

Дівчина розкрила очі, коли відчула запах ліків і медичного спирту. На правій руці була під’єднана крапельниця. Сірі очі дівчини вдивлялися просто в стелю, коли до палати зайшла медсестра.