Частина 10 Шлях до Витоку

Ми, схоже, стали не героями. А багом у 
системі, який хтось забув виправити.
- якийсь напис, або гучні думки Діна 

📓 Запис знайдено серед архівів. Позначка: «Звук дороги. Декодувати не обов’язково.»
Голос: Дін Вінчестер. 

Не знаю, чому пам’ятаю саме цей день. Ми сиділи в машині, ніби нічого не змінилось. Сварились, жартували, кидались фразами, які знали напам’ять. Сміх, срач, балачки про футболку Сема. 
Іноді думаю: а може, це й була наша роль - ьути зайвими. Тими, хто залишився, коли сюжет закінчився. Тими, хто не вписався і саме тому почав бачити, де все не так.
Тоді в машині ми багато сміялись. Кас жартував, Сэм бурчав, Безіменний вперше посміхнувся. Я дивився у вікно, й уперше за довгий час не чекав удару з-за рогу.

***

Коли вони вийшли з Бібліотеки Архетипів, світ знову змінився. Він уже не був таким розмитим, як раніше, а навпаки, став набагато чіткішим, але від цього лише тривожнішим. Простір почав нагадувати зламаний механізм: дороги замикались на самих собі, вулиці повторювались, мов заїжджена платівка, будівлі оберталися кутами, ніби намагалися згадати, з якого боку бути реальністю. Усе навколо, ніби чіпляючись за залишки порядку, відчайдушно намагалося втримати форму, але не витримувало - тріщало під вагою забутого сенсу.

Імпала чекала їх біля підніжжя сходів, що вели з мармурового входу бібліотеки. Коли вони розсілися по місцях, автомобіль, ніби відчувши знайому вагу, тихо заревів двигуном. За кермом сидів Сем, він тримав кермо обома руками, погляд був спрямований уперед - зосереджений, зібраний, але в глибині очей ховалась тривога.

- Ми хоч раз повернемо? Чи знову по колу до нудоти? - пробурчав Дін, вмощуючись зручніше і мружачись у вікно. - Сподіваюсь, цього разу все не закінчиться зустріччю з черговою моєю похмурою версією. Або ще гірше - зі мною в рожевій сорочці.

- Ти знову про ту мою стару футболку з коледжу? - не відводячи погляду від дороги, сухо зауважив Сем. - Я ж тобі вже казав: вона була не рожева. Вона була коралова.

- Вона була злочином проти мужності, - пробурмотів Дін. - Навіть Кас тоді відвернувся.

- Я не відвертався. Я аналізував поєднання кольору й текстури, - вставив Кас, піднімаючи брову.

- Це ти так називаєш "спопеляючий погляд несхвалення"? - Дін фиркнув. - Боже, дай мені кави, поки я не втратив віру в світобудову.

Сем усміхнувся:

- Ми в міжсвітті. Тут максимум - це пил, туман і ідеологічна криза. Якщо хочеш кави, доведеться уявити її, або дістати з бардачка ту пляшку з божественною випивкою, яку ти колись називав "терапевт у рідкому вигляді".

- А я уявив бургер. Де мій бургер?! - обурився Дін.

Безіменний, усе ще трохи напружений, ніби сумнівався, чи має право бути тут, нарешті озвався:

- Це… завжди так? - обережно запитав він.

- Ласкаво просимо на сімейну терапію на колесах, - усміхнувся Кас, вперше за довгий час прозвучавши майже живо.

- Море бонусів - сарказм і легка екзистенційна криза, - додав Сем.

- І безкоштовна роздача невдач. Тільки по п’ятницях, - додав Дін, клацаючи пальцями.

Безіменний тихо хмикнув. Це був майже сміх - несміливий, але справжній. Здавалося, в цій дивній, ламкій реальності саме такі миті й тримали їх разом.

Поки Сем вів, Дін знайшов у бардачку стару касету й із якимось збоченим задоволенням вставив її в магнітолу. У салоні заграв несподівано бадьорий рок 80-х.

Кас закотив очі.

- Ти вмикнув це спеціально, щоб вивести мене з рівноваги?

- Ні, щоб нагадати тобі, як це - бути в дорозі, - усміхнувся Дін. - Вічність  це добре, але без саундтреку вона не працює.

Сем пирхнув:

- Серйозно, Діне? Це ти зараз вирішив порушити своє ж золоте правило? "Водій обирає музику, пасажир мовчить у ганчірочку". Звучить знайомо?

- Ну, по-перше, я тимчасово віддав тобі кермо зі співчуття. По-друге - це виняток. Для справи. І по-третє - це моя машина, мої правила.

- Так, звісно, особливо коли тобі зручно. Щойно музика тобі не до душі - одразу "не в дусі Крихітки".

- Бо є класика, а є твої… як ти це називав? Балади про втрату сенсу?

Кас, не витримавши, прокашлявся:

- Я б віддав перевагу тиші.

- Бачиш, навіть ангел за нас, - підморгнув Дін.

- Я б сказав - скоріше проти вас обох. Але… я вже змирився.

Безіменний спробував вставити слово:

- Мені, якщо що, все подобається. Навіть суперечка. Особливо суперечка.

- Ласкаво просимо до пекла на колесах, - сказав Сем, хитаючи головою, але з мимовільною усмішкою.

Сем першим відчув це - його спіраль на зап’ясті ожила й почала пульсувати нерівномірним ритмом, ніби поклик, що пробуджує сплячих. Він відчував її до самих кісток, як цокання бомби, що відлічує невидимий час…

…Він відчував її до самих кісток, як цокання бомби, що відлічує невидимий час.

- Або я новорічна гірлянда, або це поганий знак, - пробурмотів він.

Кас нахилився вперед. Його очі трохи примружились. Усередині нього знову озвався гул - раніше він був ледь вловимим, тепер же зливався з биттям його серця, утворюючи другий ритм. Це викликало дивне відчуття, ніби у нього два серця. І вони змагаються між собою за рівновагу.

- Хтось явно намагається нас пінгувати, - зауважив він. - Сигнал якийсь… наполегливий.

У Діна все було спокійніше, що лякало ще більше. Тінь. Раніше вона відставала, рухалася з затримкою. Тепер йшла в ногу. Ніби прийняла правила. Ніби визнала, що він той, за ким вона має йти, або навпаки - той, ким вона керує.

- Добре, це вже починає дратувати, - пробурмотів він, відводячи погляд від вікна. - У кого з нас в налаштуваннях увімкнений режим «вічно онлайн»?