*

Помаранчева розжарена куля повільно заходила за обрій, перетворюючи акварельні клаптики неба на мазки то блідо-рожевого, то волошково-синього кольору.  Високі стовбури безлистих дерев відкидали протяжні тіні супроти холодного сяйва вуличних ліхтарів. Морозне повітря розпалювало легені Марка, що байдуже простував кривенькою алеєю, тьмяно освітленою та занедбаною. Жоден камінчик, що траплявся йому дорогою додому зі школи не був позбавлений його уваги, усі вони без винятку, потрапляли під його черевик, приречені бути  пожбуреними навсібіч.

Раптовий порив прохолодного грудневого вітру змусив хлопця зіщулитись усім тілом, кутаючись щільніше у свою пухову куртку. Піднявши плечі, Марко подумав з досадою, що можливо вартувало таки дослухатись до порад матері і одягнути теплу в’язану шапку, що захистила б його вуха від пронизливого холоду. Шапку, що зв’язала йому бабуся своїми тремтливими руками у подарунок на минулорічне Різдво. Шапку, котру він ще ні разу не одягнув. Хлопець з гіркотою думав, що його батьки ніколи не купували йому того, чого він би забажав. Батько постійно торочив йому, що у них “скрутна фінансова ситуація і у них немає зайвих коштів на його забаганки”. Йому було соромно ходити у поношеному одязі та взутті, коли його ровесники одягались у найновіші шмотки, викаблучуючись останніми айфонами. А що було у нього? Старесенький Самсунг з потрісканим екраном та комп’ютер, що стогнав так гучно, наче от-от він відійде у вічність.

Проминувши невеличкий парк, Марко розміреним кроком вийшов на вузеньку вуличку, забудовану різноманітними промисловими спорудами, що пустували більшу частину року. Тут було тихо, незважаючи на пору дня, вона завжди пустувала. Де-не-де розбитий асфальт утворював глибокі ями, що під тьмяним світлом ліхтарів перетворювались на бездонні чорні дірки, котрі Марко зазвичай перестрибував, будучи ще маленьким хлопчиком. Зараз же, він їх або оминав або ж байдуже вступав у них. Посеред вулиці своїм неоновим світлом виблискувала вивіска “Напої та Тютюн”, що здавалось освітлювала вулицю краще, ніж старі радянські лампіони.  Завернувши за ріг, Марко опинився віч-на-віч з замордованими пліснявою старими будинками, що несиметрично простягались один за одним. З іншої ж сторони вулиці ряди високих та тонких дерев разом з хаотично розкиданими кущами утворювали справжнісінькі хащі посеред міста. Дідусь колись розповідав Маркові, що ще за часів його молодості це місце планували облагородити та  перетворити його на Центр Юнацтва, де місцева молодь замість того, щоб ліниво тинятись вулицями та займатись дармоїдством, могла б  проводити свій час тут, навчаючись високим ідеалам  Радянської Людини та своїм хистом докладалась до будівництва світлого комуністичного майбутнього. Проте побудувати Центр Юнацтва таки не вдалось, втім як і світлого комуністичного майбутнього. Коли Україна стала незалежною, тут планувалось створити невеличкий скверик, куди могли б приходити гуляти матері зі своїми дітьми. Довгі запеклі дебати закінчились нічим, приспана місцева громада поступилась енергійнішій бюрократії.  Усі мрії та сподівання поросли диким чагарником та кущами, куди час від часу навідувались місцеві підлітки з краденим алкоголем та цигарками, ховаючись у тіні дерев.

Маркові зазвичай до цього було байдуже. Його мало, що цікавило, окрім “Героїв меча та Магії”, гри, що кожного дня вірно очікувала його після школи, дозволяючи хлопцю зануритись у віртуальний світ пригод та королівство-будівництва.Повертаючись подумки до цієї гри, Марко чимчикував все вище та вище по вулиці, підставляючи розпашілі щоки щемкому вітру. Тремтливими руками хлопець витягнув телефон з кишені своєї куртки, щоб переконатись вкотре, що у нього буде ще достатньо часу, щоб зануритись у гру допоки мати не повернеться з роботи та з незадоволеним виразом на обличчі почне нарікати, що він займається дурницями замість того, щоб вчити уроки та думати про своє майбутнє. Задубілі пальці намагались швидко розблоковувати екран 

телефону, проте вони не були достатньо спритними, щоб не дозволити телефону випасти з рук.

Дзеньк! Гладка поверхня екрану вкрилась кривими візерунками, наче маленькі тріщинки на тонкому льоді. Дідько, і що тепер? На замерзлому асфальті, телефон перелетів на дорогу. Важко видихаючи, Марко озирнувся вулицею, щоб переконатись, що ніде не було жодних машин. Хлопець потягнувся за телефоном, подумки готуючись до маминого невдоволення та батькових повчань. Розгинаючи ноги, погляд юнака втупився у протилежну вулицю, що була прихистком абсурдної кількості дерев у цьому бетонному звалищі. Поміж високих та безлистих стовбурів вибивалась чудернацька споруда з великими вікнами та потворними на вигляд стінами, що відкидали довгі тіні. Марко зачудувався. Чи помічав він раніше цю споруду? Чи була раніше ця відразлива споруда тут? Якщо так, то це було б неможливо, адже він проходив тут кожного дня, він гуляв у цих зарослях зі своїм дідусем у дитинстві, він би точно знав про неї. Вона була занадто громіздкою та відразливою, щоб про неї не знати, щоб її не помітити. А все ж, коли її встигли тут звести?

Гучне тормозіння гальм та сигнал з автівки, упереміш з відбірною лайкою вивели Марка з трансу. Тепер він дивився у вічі двом яскравим фарам, що готові були його поглинути. Пробурмотівши вибачення, хлопець побіг назустріч чудернацьким деревам, здавалось, що його серце зараз вистрибне з грудей. Він був не до кінця впевненим чи це було пов’язано з тим, що він ледь не став заголовком вечірніх нових, чи раптова поява цього будинку сколихнула його єство.

Проте Марко не наважився зробити зайвого кроку на зустріч цьому гротескному монстру. Чому монстру? Це всього лише будинок. Так, будинок, котрий виглядає напрочуд відразливим, щоб витратити кошти на його зведення. Хлопець міг заприсягтись, що під дахом цього будинку знайшли прихисток місцеві наркомани зі своїми брудними шприцами та помислами. Мама ще в дитинстві застерігала не піднімати жодних шприців чи брудних речей на вулиці, оскільки це несло за собою серйозні наслідки. Що за наслідки мати не пояснила, проте з виразу її обличчя і того як вона стискала його руку, Марко божився собі, що ніколи його рука не торкнеться чогось гострого та брудного. Так, він ніколи не торкнеться, але ж глянути можна, в цьому немає жодної біди.