[СЦЕНА 3: Вечірня розмова]

Тьмяне світло від кількох світильників з жиром. Повітря густе, пахне озоном від кузні, пилом та смаженим м'ясом. ЕЛАНОР сидить на новій дерев'яній лаві. Її колись біла сукня набула благородного гранітного відтінку. Вона розглядає свої долоні, трохи забруднені сажею.

Входить ҐРУМ. Він знімає важкий шкіряний фартух, кидає його в куток. Фартух падає з глухим стуком. Ґрум сідає на кам'яний виступ навпроти, крекче і дивиться на Еланор. Вона сидить на новій дерев'яній лаві, але, здається, ще не усвідомила її походження. Мовчанка триває кілька секунд — для гнома це коротка пауза, для ельфійки — вічність.

ЕЛАНОР: (повільно піднімає голову, в її очах дивна суміш втоми і прозріння) Я хотіла подякувати тобі... ще з самого ранку. За ягоди. (Вона киває на кухоль, де ще залишилося кілька темних ожин). Вони були як рубіни, що вціліли в темряві.

ҐРУМ: (буркоче) То гірська ожина. Треба було її раніше зібрати, поки кажани не поїли. Ну що, люба. Окрім ягід, як день минув? Не померла з нудьги?

ЕЛАНОР: Ні, Ґруме. Не померла. Це був...дивний…  досвід. Подорож у саме серце твого світу. Мій ранок почався з пошуку... відображення. Я шукала дзеркало, щоб побачити, чи не перетворилася я сама на камінь. І я його знайшла. Величезне, кругле, з дивним жирним блиском.

ҐРУМ: А, то мій парадний щит. Я його смальцем начистив. Щоб не іржавів і краще блищав.

ЕЛАНОР: (ледве помітно здригається) Так... блищить. Потім я відчула спрагу. Не просту, а спрагу душі. Я побачила на стіні зелений оксамит, що пив вологу з каменю, і подумала, що це знак. Я заварила його, сподіваючись скуштувати саму сутність гори.

ҐРУМ: (насуплюється, його борода ворушиться, брови зійшлися разом) Заварила? Який саме мох? Той, що біля входу, чи той, що глибше в ущелині?

ЕЛАНОР: Той, що був м'якшим на дотик.

ҐРУМ: А, цей. Ні, цей краще не вживати. Від нього борода не росте. Це не смертельно, та разом з тим - він зовсім безкорисний. Є інший, смачний. Він зазвичай росте біля мідної жили. Гіркуватий, але знатно бадьорить зранку.

ЕЛАНОР: (кліпає) Я... запам'ятаю. Далі мій шлях привів мене до твоїх інструментів. Я побачила незвичну за виглядом кирку, можна сказати навіть привабливу. Така витончена, але грізна форма. Я подумала, що в ній, як і в усьому тут, ув'язнена пісня. І спробувала її вивільнити.

Обличчя Ґрума кам'яніє. Він нахиляється вперед, його очі в напівтемряві спалахують, як вуглинки та поступово збільшуються...

ҐРУМ: (тихо, майже пошепки) Що. Ти. Зробила?

ЕЛАНОР: Я подумала, що це якась гном'яча арфа. Я граційно торкнулася пальцями металу, шукаючи витончену вібрацію, а потім легенько вдарила по ній камінчиком, сподіваючись на чистий, мелодійний тон… та так і не отримала його.

ҐРУМ: (підхоплюється, ніби його ошпарили) Ти била по бойку?! Камінчиком?! Святі молоти, та ти ж закалку порушила! Від цього мікротріщини йдуть! Тепер весь баланс полетить до біса! Вона ж тепер не гірську породу відчуватиме, а власні вібрації! (хапається за голову, розпачливо хитаючись) Я її три тижні центрував! Три тижні!..

ЕЛАНОР: Вибач Ґруме... Я ж не знала. Просто шукала гармонію бодай у чомусь, що мене оточує наразі. (Змінюючи тему, сподіваючись відволікти засмученого чоловіка, продовжила). А потім я зустріла... духів гори. Маленьких. Вони привітали мене ритуальним дзвоном.

ҐРУМ: (важко опускається на виступ, все ще приголомшений) А, то мої племінники. В мідний таз каменем гупнули? Вони так вітаються. Добре, що не в тебе. Значить, сподобалась ти їм.

ЕЛАНОР: Вони вказали мені шлях до Великої Кузні. Ґруме... спочатку це був гуркіт хаосу. Я думала, що гора кричить від болю. Але потім... я заплющила очі й почала слухати. І почула ритм. Пульс. Серцебиття гори.

ҐРУМ: (з деякою повагою) Хм. Оце так… То ти мабуть про Грокка. Він завжди б'є на третю долю і задає іншим ритм. Решта підлаштовується. Якби не підлаштовувались, пальців би давно не мали. Це і є наша пісня.

ЕЛАНОР: Я загубилася в ній... і в ваших нескінченних тунелях. Тому йшла навмання, аж поки не потрапила в покинуту штольню... Ґруме, важко передати моє здивування, там у темряві сяяли зорі. Застиглі сльози місяця, що впали в серце твого світу.

ҐРУМ: Міфрілова руда. (Гордовито посміхаючись). Світиться від домішок. Дуже цінна. Треба буде сказати хлопцям, щоб розробили ту жилу. Вона незамінна, особливо для вишуканих обладунків, такі не кожен гном може собі дозволити. Бачила б ти їх… краса…

ЕЛАНОР: (посміхається) А потім я знайшла твою майстерню. І твоїх кам'яних звірів. Мені навіть вдалось побачити в них душу. Особливо у ведмеді. Такий скорботний, але непохитний дух-охоронець. Вражає…

ҐРУМ: (чухає потилицю, трохи ніяковіючи) Та от загривок у нього ніяк не виходить. Немає потрібної брутальності. Камінь не той. Та я все одно щось придумаю.

Він замовкає, його погляд падає на столик, де лежить уламок її вази, притулений до кристала піриту.

ҐРУМ: (протягнув) А-а… твій уламок... Тонка робота. Але дуже крихка.

ЕЛАНОР: Вона була пам'яттю про мій дім. Про світло і тишу. Коли повернулася сюди, то побачила цю композицію. Уламок мого світу і камінь з твого...

ЕЛАНОР: (її посмішка стає теплішою) І ця лава... (Вона проводить долонею по гладкій поверхні). Вона... пахне лісом. Ти приніс у мій кам'яний спокій тепло живого дерева. Дякую.

ҐРУМ: (довго мовчить, розглядаючи свої мозолисті руки) Зранку бачив, як ти сиділа на тому кам'яному виступі. Маленька, нерухома, наче заблукала сніжинка. Подумав, що до вечора перетворишся на бурульку. Тому й пішов шукати деревину. Добру. З гірської модрини. Вона тверда, смолиста. Років сто простоїть легко, і навіть не скрипне, бо росте без світла і це її не аби як гартує.