[СЦЕНА 2: Ранок перший - знайомство...]

Пробудження було не від співу лісових птахів, а від самотнього, металевого «ДЗЕНЬК!», що пролунав десь у коридорі. Еланор розплющила очі якраз вчасно, щоб отримати пристрасний поцілунок сталактита просто в чоло. Мабуть, ці “декорації” треба з часом прибрати подумала вона. Ґрума не було. Тиша, що запанувала після його відходу, здавалася ще гучнішою за вчорашній гуркіт. Вона відчула себе акторкою, що залишилася на сцені після того, як головний герой несподівано покинув п'єсу. Та за мить це відчуття змінилося тихою вдячністю. Вона зрозуміла, що Ґрум навмисно пішов тихо, не потурбувавши її сон, і оцінила його мовчазний дарунок спокою після вчорашнього виснажливого переїзду.

Ранковий ритуал перетворився на комедію абсурду. Замість дзеркала — відполірований до блиску бойовий щит, що висів на стіні. З нього на ельфійку дивилося спотворене, розтягнуте обличчя “воїна”, що йде у свій останній бій лише за право розчесати волосся. 

Сніданок вона майже проігнорувала… здригнувшись від одного погляду на застиглий, сірий жир на вчорашньому кабані, що мав вигляд викопного артефакту, її погляд впав на щось незвичне і блискуче… 

На столі стояв глибокий дорогоцінний кухоль. Він зовсім не пасував до улюбленого елю чи темного пива, що їх так полюбляв Грум. Скоріше це був святковий келих для вина, інкрустований дорогоцінним камінням та витонченими лініями з чистого золота. Але і тут можна було розпізнати гном’ячий шик: його розміри були відповідні ненажерливому апетиту гнома до улюбленого напою.

Та вразило Еланор зовсім не це, здивував його зміст. З кухля, немов лісовий спогад, на неї дивилися свіжі, соковиті ягоди, що виблискували краплями ранкової роси. Це був маленький, але такий зворушливий прояв турботи Ґрума, ще один світлий момент у цьому ранковому кам'яному хаосі. Вона обережно взяла кухоль, і його прохолодний дотик був таким же приємним, як і солодкий смак лісу на її язиці. А от спроба заварити «чай» із зеленого моху зі стіни породила напій, що мав виразний земляний присмак і колір абсолютної, безнадійної туги.

З легкою рішучістю приреченої вона вийшла досліджувати свій новий дім. Перше, на що натрапила Еланор, була важка кирка, прихилена до стіни. Вона оглянула її з цікавістю митця, що вивчає дивовижний, позбавлений сенсу інструмент. Можливо, це якась гном'яча арфа? Еланор граційно торкнулася пальцем металевого кінця, очікуючи мелодійного, хоча б трохи приємного звуку. Натомість пролунало глухе «дзеньк», а вібрація боляче віддала в самісінькі кістки, ніби гора тихенько поплескала її по руці за наївність.

За поворотом коридору вона побачила гном’ячих дітей. Вони грали у свою улюблену гру — кидалися камінням у мідний таз. Поява високої, світлої фігури змусила одного малюка застигнути з каменем у піднятій руці. Еланор ледь помітно вклонилася, дотримуючись ельфійського етикету. У відповідь гном'я з повагою, але рішуче жбурнуло камінь у таз, створивши оглушливий гуркіт. Мабуть, це було найгучніше вітання, яке вона коли-небудь отримувала.

Кам'яні коридори здавалися нескінченними та однаковими, кожен поворот приводив до ще одного сірого проходу. Еланор відчула легку паніку, її ельфійське чуття, звиклі до орієнтації за деревами та сонячним світлом, було абсолютно безпорадними у цій підземній пастці. Вона йшла навмання, прислухаючись до будь-яких звуків, що могли б вказати шлях.  І тоді, крізь кам'яну товщу, до неї почав долинати ритмічний, дедалі гучніший гул, ніби в грудях гори билося велетенське залізне серце. 

Це була Велика Кузня. Сотні гномів, мовчазні й зосереджені, били молотами по розпеченому металу, і в цьому хаосі звуків була своя сувора, злагоджена гармонія. Це було схоже на танець, тільки замість стрічок у руках танцюристів були розпечені до білого шматки сталі, а рухи були такими точними, що здавалося, ніби вони не б'ють, а гладять метал.

Еланор помітила, як один кремезний гном натужно тягне величезну вагонетку, заповнену рудою. З благородним ельфійським поривом вона вирішила допомогти, граційно підійшовши та поклавши свої тонкі руки на холодний метал. Однак її витончена спроба лише збила гнома з ритму, і вагонетка різко зупинилася, ледь не затиснувши його бороду. Гном здивовано глянув на неї, а потім, зітхнувши, знову взявся за роботу, демонструючи, що її допомога була, м'яко кажучи, зайвою.

Збентежена, Еланор відійшла, шукаючи куточок, де б її грація не створювала хаосу. Звернувши у черговий тунель, вона натрапила на покинуту штольню. І тут її погляд спіймав диво. Стіни штольні були вкриті флуоресцентними кристалами, що мерехтіли м'яким, неземним світлом. Це було перше, що її по-справжньому вразило в цьому підземному світі. Не груба міць, не дзвін молотів, а тиха, прихована краса, що нагадувала їй про світлячків у рідному лісі. Вона простягнула руку, торкаючись прохолодної поверхні, і відчула, як крихітні іскри світла відбиваються в її очах, даруючи перше справжнє відчуття дива в цьому кам'яному царстві.

Втома осіла на її тендітні плечі, і Еланор, знайшовши відносно рівну кам'яну лаву, повільно сіла, притулившись до холодної стіни. Спочатку вібрації, що пронизували камінь від роботи в шахтах, дратували її, викликаючи легке тремтіння. Але поступово, заплющивши очі, вона почала прислухатися до цього ритмічного гулу. Це був не хаотичний шум, а могутній, постійний ритмічний пульс, що живив весь цей світ.

Вже повертаючись назад, Еланор знайшла величезну майстерню Ґрума. Виходить, що домашня майстерня була лише блідою тінню того масштабу, який відкрився їй зараз. Тут панував творчий безлад: інструменти, креслення, кам'яна крихта, яка блищала, як надірвані мрії. А посеред усього цього — його роботи. Скульптури, висічені з цільного каменю, деякі були надзвичайно грубими, але неймовірно живими: ведмідь, що солодко потягується після сну, ігноруючи всі закони анатомії; борсук, що хитро мружиться, ніби знає таємницю всіх копалин; гном'яча родина, що сміється, обійнявшись. Вони не були витонченими. Вони були справжніми, важкими, незламними. На робочому столі, серед креслень, лежав великий кристал піриту. І тут вона згадала вчорашні слова Ґрума про «справжні квіти». Еланор провела пальцем по гострій грані кристала. Він був холодним, важким і, на диво, прекрасним у тьмяному світлі.