Глава 3

Три дні тому.

Рон змусив його витратити круглу суму з картки: вони накупили просто цілу тонну одягу. Сумні сірі худі та поношені чорні джинси були безжально викинуті у сміття.

Тепер у шафі панувало буяння кольорів: сорочки — від бавовняних до шовкових усіх фасонів та принтів; штани — від класичних до блискучих пайеток; взуття — лише челсі із завуженим носом та стильним каблуком. Ох, він ніколи не носив нічого незручнішого.

Але Рон був задоволений і кривувато посміхався, поки він раз у раз прикладав картку для оплати. А потім покликав жестом:

— Ти прекрасний. — І, простягнувши руку, поправив біле пасмо біля його обличчя. — Тепер, потрібні деякі прикраси. Я чув, що проходить виставка у Гала-музеї до Гелловіну. Всього п'ять доларів за квиток. Підемо?

— Може поїдемо? — Відчуваючи, як невпевненість поступово змінюється зухвалістю, тихо запитав він.

У салоні з оренди автомобілів у першому залі завжди пропонували машини середнього класу, але Рона вони не цікавили. Він тепер ішов слідом за Роном твердим кроком.

Червоний кабріолет з відкидним дахом. Білий кросовер.

— Не те, не те… — Перебирав Рон. — Нам потрібно щось дійсно шикарне. Наприклад, ось це… — Вказав пальцем на жовтий спорткар із двома товстими чорними смугами на капоті. — І щоб ричав.

Хіба може бути щось прекрасніше, ніж відчуття шлунка, що прилипає до хребта? І спини, що вдавлюється в м'яке крісло?

Рон безжально давив на педаль газу. А він уперше закричав від захвату. І уперше за довгий час почув свій голос гучним і ясним.

О, двигун точно ричав. Ричав як голодний і лютий звір. І червоне світло світлофора їм не було указівкою. Люди оберталися, хтось намагався зняти, але на такій швидкості за ними залишався лише розмитий жовтий слід.

І слабке жовтневе сонце сіяло гірше, ніж спорткар за кермом якого сидів Рон у сонцезахисних окулярах. Ніхто не намагався сфотографувати сонце, що ледь проглядає з-за хмар. А ось цю розкіш, що мчала на всіх парах до Гала-музею — намагався сфотографувати багато хто.

Паркувалися вони різко. Він ледь не вдарився головою об панель приладів. На щастя, ремінь безпеки був жорстким.

Він важко дихав, але Рон жив так, наче сьогодні останній день — ані секунди на зупинку.

— Крутіше, ніж сидіти під замком, правда? — Рон обернувся і натиснув пальцями на защіпку, дозволяючи ременю вискочити й звільнити його. Він глибоко зітхнув. О так. Весь світ лежав у ногах, варто було лише спробувати його підкорити.

Сходинки музею прикрашала червона оксамитова доріжка, постелена наче для королівських гостей. Біля поруччя виставили святкові атрибути: гарбузи з вирізаними страшненькими обличчями; кістки від пластикових скелетів.

— Тут хтось поклав ніс, — він фуркнув, ногою відштовхуючи бутафорський предмет. — У мертвяків не буває носа. Це хрящ — він розкладається.

— Для цього має пройти багато часу. Значить, нам підсовують свіжий труп. — Уїдливо підмітив Рон.

Вхід дійсно коштував лише п'ять доларів. Але королівська килимова доріжка продовжувала тягнутися і всередині.

Він хотів заплатити за двох, але Рон раптом відпустив його руку:

— Я відійду. — І десь загубився і повернувся лише тоді, коли він уже увійшов усередину.

— Куди ти ходив? — Він схопив Рона за руку і потягнув у дальній і темний кут виставкової зали. — Я не купив тобі квиток. — Зашипів він.

— І не треба. — Його крива посмішка була такою зухвалою, відвертою і привабливою. — Я економлю тобі гроші. — Рон широко розплющив очі. — Ти сьогодні достатньо витратився. Хочу повернути свою частку. — Вказав на вимикач за його спиною. — Ця клавіша вкине все в пітьму. Просто вимкни. Коли ввімкнеш — ми підемо. Ідеш?

З-за кута вони бачили вітрини, за якими були викладені коштовності минулих століть. Легкий вабкий блиск. Йому хотілося простягнути руку, подивитися, доторкнутись. Але замість цього, він тривожно запитав Рона:

— Що ти..? Що ти збираєшся робити?

— Усього лиш пограти. Ці люди. Подивися, — Рон роздивлявся нечисленних відвідувачів. — Вони прийшли сюди розважитися на Гелловін, але все ще ані трохи не налякані. — Рон нахилив шию і схилився над його обличчям. — Влада у тебе. Не в них. Вони ніколи тобою не володіли, — він зашепотів, а потім, доторкнувся язиком до своєї верхньої губи.

Його очі були такими знайомими, такими рідними. Він знав їх завжди. І дивився з відвертою довірою.

Навіть не ставив інших питань, просто клацнув. І дивився, як у світлі синьої підсвітки віддаляється спина Рона. Просто йшов. Кілька разів повернувши голову і показавши свою блискучу перлову посмішку.

Рон був ідеальний. Найкраще творіння. Створіння, що вийшло зі сторінок манги, показувало йому, що таке бути головним героєм.

Останній погляд. Рон обернувся і підморгнув.

Підсвітка згасла. Звук битого скла.

Мурашки побігли по його шкірі. Він десь вже чув такий… А, графічний планшет.

Спочатку, тиша. Потім, несмілі запитання нечисленних людей. Запах палених килимів, що в'їдався в легені та змушував кашляти до болю в грудях. Вогонь обпалив його обличчя. Сірий дим вихоритися перед очима, погіршуючи зір. Крик відвідувачів.

Щось важке торкнулося його грудей. Навіть через куртку відчувався холод. Він опустив очі.

Рон був увесь у прикрасах: намиста, брошки, браслети, каблучки та навіть корона на голові. І зосереджено прикрашав його.

— Звідки це все? — Він запитав хрипко, наче не розуміючи.

— Ти. Цього. Заслуговуєш. — Рон зупинився всього на секунду. — Вмикай.

Він зробив. Проводка заіскрила.

Феєрверк із полум'я та сяйва освітив виставкову залу. Затуливши вуха, люди в паніці проштовхувалися на вихід. Він притиснув руки до грудей і завмер. Шум власного пульсу у вухах заглушив інші звуки.

Те, що він зробив — правильно? Усі, хто його відкинув, забув, кинув, недолюбив — вони заслужили?

Його рука затремтіла. За нього помстились. Перед усіма цими лікарями, діагнозами, людьми. Духи милосердні. І навіть до Гелловіну вони можуть відправити когось, хто з любов'ю захистить і прошепоче знову і знову: «Ти заслужив».