21.Епілог

Тімуар лежав у темряві своєї спальні, дослухаючись до тиші великого палацу — тепер уже не самотньої тиші, а тиші дому, у якому нарешті оселилося щастя інших. За стіною, у своїй кімнаті, спала Емма, уперше за шістсот років — поруч із тим, кого кохала. Кількома поверхами нижче тихо сміялися уві сні Ріан і Віка, чия магія навіть тепер, на відстані, м'яко переплітала повітря золотавими нитками.

Тільки в його власній кімнаті темрява лишалась просто темрявою.

Він заплющив очі, знаючи наперед, що станеться. Це траплялося не щоночі — раз на кілька тижнів, іноді раз на кілька місяців, — але щоразу з тією самою нещадною точністю, з якою повторюється прокляття.

Спершу — тільки колір. Блакитний, глибокий, як гірське озеро на світанку. А тоді колір складався в очі, і очі належали жінці, чийого імені він не знав ось уже триста років.

Чорне волосся, важке й пряме, розсипане по чомусь темному — землі, каменю, він ніколи не міг розібрати, що саме. Вона завжди дивилась просто на нього, і в цьому погляді ніколи не було страху. Тільки подив. Тільки жаль. Ніби вона шкодувала не про власну смерть, а про те, що доведеться змусити його жити з цим.

Він ніколи не бачив зброї у власній руці. Не бачив крові. Уві сні завжди був тільки момент до і момент після — і між ними порожнеча, якою його розум, зрадницьки милосердний, відмовлявся ділитися навіть із ним самим.

Але він знав. Знав так само точно, як знав власне ім'я: це його рука. Це він.

Тімуар прокинувся раніше, ніж сон встиг дійти до кінця, — так само, як прокидався щоразу останні триста років, ще жодного разу не дозволивши собі побачити фінал.

Він сів на ліжку, притиснувши долоню до грудей, де серце й досі калатало так, ніби він щойно біг. За вікном сіріло — до світанку лишалося не більше години.

«Я не зумію бути для неї кимось більшим, ніж просто правителем із випаленою душею», — сказав він Георгу вчора на терасі. Це була правда, але не вся правда.

Справжня правда була простіша й страшніша: він не боявся, що не зможе покохати. Він боявся, що зможе. І що саме тому вона помре.

Тімуар підійшов до вікна. Небо над Синергаєм ще тримало кілька останніх зірок, перш ніж поступитися світанку. Десь там, за Межею, за тисячами можливих доль, жила — чи ще тільки народиться, чи вже давно померла своєю смертю, він не знав навіть цього — жінка з блакитними очима, яку він бачив частіше за власне відображення в дзеркалі.

Він не знав її імені.

Він не знав, скільки їй років.

Він знав тільки одне: поки цей сон повторюється, він нізащо не почне її шукати.

За дверима, у глибині сплячого дому, засміялася вві сні Віка — і Ріан щось тихо, ніжно пробурмотів у відповідь.

Тімуар дивився на світанок ще довго — доки перший промінь не торкнувся шпилів палацу, який він побудував для щастя всіх, крім себе.

Він відвернувся від вікна лише на мить — щоб налити собі води зі глека на столі.

Коли обернувся назад, на столі лежав лист.

Не було ні гінця, ні стуку у двері, ні шурхоту крил магічного посланця. Лист просто з'явився — цупкий аркуш, запечатаний краплею блакитного воску. Тімуар упізнав печатку одразу, ще до того, як торкнувся її пальцями: та сама, що стояла на його учнівській грамоті багато років тому.

Серце на мить провалилося кудись нижче звичного місця. Він зламав віск.

*«Тімуаре.*

*Прошу тебе як учня, не як мисливця Ордену. Те, що зникло, не повинен шукати ніхто, крім тебе. Жодна душа з мого двору не має дізнатися про цю втрату — ні радники, ні охорона, ні навіть ті, кому я довіряю найбільше. Розголос коштуватиме мені більше, ніж сам артефакт.*

*Слід веде у Нижній Світ, а звідти — на береги Дністра. Знайди його тихо. І, Тімуаре, — якщо це саме те, чого я боюся, будь обережний. Навіть зі мною.*

*Астеріон».*

Він перечитав рядки двічі, перш ніж спалити папір. Тиша в кімнаті раптом здалась йому голоснішою за будь-який крик.

Ранок над Синергаєм щойно почався, а в нього вже не лишалося часу на сон — ні спокійний, ні тривожний.

А на березі Дністра вже розквітла лаванда…