19. Чара

Віка йшла мовчки, вона не могла відпустити свою Ба. Найрідніша людина, яка була для неї всім, яка навчила її бути сильною, бути собою, — була відлунням. Який несправедливий світ. У відлуння немає ні минулого, ні майбутнього — це уламок скривдженої душі. Немає початку і немає завершення — є лише одне коротке життя.

Ріан спробував її обійняти, але вона просто зупинила його поглядом. Їй потрібна була тиша і та самотність, до якої вона звикла. Вона фізично не могла зараз перебувати з кимось поруч.

Віка підійшла до озера, торкнулася його рукою, вмила обличчя. Озеро зустріло її тим самим прохолодним, трохи металевим запахом води й глиці, яким зустрічало щоліта, відколи вона себе пам'ятала.

Дівчина штовхнула невеличкий дерев'яний човен від берега, скочила всередину, ще мокрими від роси кросівками, і взялася за весла звичним, майже неусвідомленим рухом. Це був її ритуал — той самий щороку, той самий щоліта: відпливти на середину, покласти весла, лягти на спину й дивитися, як хмари повільно пливуть над смереками. Тут, серед води, ніхто не міг дістати її — ні Ріан із його золотавим поглядом, ні тіні минулого, ні ще не загоєний біль від сьогоднішнього ранку.

Берег віддалявся. Голоси Бориса, який щось голосно розповідав Марії про правильну наживку, розчинялися в шелесті очерету. Ріан лишився на березі, стояв і дивився, як вона віддаляється. Таті підійшов до нього й обійняв за плечі. Вони про щось тихо розмовляли, не відводячи від неї погляду.

Вона витягла весла з води й лягла на дно човна, дивлячись у небо. Дерево ще пахло смолою й дитинством — той самий човен, у якому колись каталася з бабусею.

Їй потрібна була ця тиша, цей тисячолітній спокій, що огортав озеро ніжною туманною димкою. Віка відпустила напругу, тіло розслабилось. Вона почала дрімати під сплеск риби у воді й лагідний подих вітру.

Вода під човном раптом стала важчою.

Не хвиля. Не вітер. Щось глибше — тиск, який Віка відчула не шкірою, а тим самим місцем у грудях, звідки прокидалась її магія. Золотаве тепло сколихнулося в долонях мимоволі, ще до того, як розум устиг зрозуміти небезпеку.

Човен хитнувся.

Віка різко сіла, схопившись за борти, і побачила, як за кілька метрів від неї вода почала закручуватися — повільно, неохоче, наче щось важке підіймалося з глибини, пробираючись крізь товщу озера, якому не належало.

Спершу — тільки брижі. Потім — темна пляма під поверхнею, що росла. А тоді вода розступилась, і з неї, хапаючи ротом повітря, наче людина, що ледь не втопилась, виринув чоловік.

Не увійшов у човен. Не наблизився владно, як господар становища. Він виринув так, ніби озеро щойно виштовхнуло його із сили, якій він сам не міг опиратися, — розгублений, мокрий до нитки, з чорним волоссям, що прилипло до обличчя, і очима, в яких не було ні тріумфу, ні ненависті. Тільки шок.

— Де... — він закашлявся, схопившись за борт човна, який небезпечно нахилився під його вагою. — Де я?

Віка застигла, стискаючи весло, як єдину зброю, яка в неї була.

— Лагар, — це вирвалось само, напівпитання-напівзвинувачення.

Він підняв на неї очі — і щось у його погляді зламалося. Не впізнавання. Радше навпаки: наче він шукав в її обличчі когось іншого й не міг знайти.

— Чаро? — його голос тремтів, зовсім не той крижаний, впевнений тон, яким він говорив у Хоромах Сили. — Чаро, це ти? Чому вода... чому все інакше?

— Я не Чара, — Віка спробувала утримати човен рівно, хоча кожен м'яз у ній кричав веслувати геть, до берега, до Ріана. — Лагаре, подивись на мене. Я Віка.

— Він помер, — прошепотів чоловік, не слухаючи її, дивлячись повз неї на власні руки, наче бачив їх уперше. — Я відчув... щось відірвалось. Наче половина мене згасла, а друга половина... — він стиснув скроні, і вода навколо човна знову здригнулася, відповідаючи на сплеск його магії, яку він сам, здається, не контролював. — Де Чара? Скажи мені, де Чара, і я... я не знаю, чого я хочу.

Останні слова прозвучали так тихо і так по-справжньому розгублено, що на мить Віці стало його шкода — навіть попри те, що саме через нього (чи через того, іншого нього) вона провела найстрашніший тиждень свого життя в Хоромах Сили й Пустелі на Межі Світів.

Човен різко нахилився. Лагар — чи те, що від нього лишилося, — вхопився за борт обома руками, і вода навколо забурлила сильніше, вже без жодного контролю, наче магія в ньому металася, шукаючи вихід і не знаходячи.

— Лагаре, — Віка спробувала говорити рівно, як говорила з переляканими клієнтами на роботі, коли будівельний план летів шкереберть. — Тобі потрібна допомога. Не мені нашкодити. Допомога.

Він подивився на неї — і на секунду в його очах майнуло щось схоже на благання.

А тоді човен перекинувся.

Холодна, важка вода озера обпекла легені, на мить вибивши з Віки все повітря. Вона виринула на поверхню, жадібно ковтаючи кисень і відкидаючи з обличчя мокре волосся. Перекинутий човен гойдався поруч, а вода довкола вирувала від хаотичних, сліпих спалахів чорно-срібної магії.

Лагар борсався поруч, тонучи у власному магічному колапсі. Розчинення відлуння Норана зруйнувало прадавній зв'язок, який тримав його в цьому вимірі, і чужа реальність буквально виштовхувала його, розриваючи на частини.

— Віко! — через усю водну гладінь рознісся відчайдушний, повний жаху крик Ріана.

З берега вже летіли два силуети. Тімуар і Ріан, навіть не роздумуючи, пірнули у воду, розсікаючи хвилі з дикою, нелюдською швидкістю.

Вода вмить втратила прозорість, перетворившись на суцільний, густий потоп із чорних і золотих іскор. Судомна хватка Лагара на зап'ясті Віки була подібна до залізного капкана — він не намагався її втопити, він просто хапався за єдину нитку світла в цьому світі, що згасав.