18. Не своїм життям

Коли пил осів, перед ними виросла фігура.

Спершу це були лише обриси — золотавий пил кружляв, збираючись у щось густіше за повітря, але прозоріше за плоть. А тоді обриси набули ваги, і на веранді, там, де мить тому лежала жменька зруйнованого бетону, тепер стояв старий.

Сивий, сухорлявий, з поставою людини, яка все життя звикла, щоб перед нею схиляли голови. Його очі — крижані, ясно-сірі — обвели поглядом усіх присутніх по черзі, і на веранді миттєво стало холодніше, ніж хвилину тому.

— Норан, — видихнула Емма.

Вона не скрикнула. Вона відступила на пів кроку назад, і рука Георга миттєво лягла їй на поперек — не стримуючи, а підтримуючи. Георг був готовий у будь-яку мить закрити її собою від людини, яка вже раз забрала в неї шістсот років життя. Його скули ходили від злості, та він бачив: це було всього-на-всього марево, а не справжній Норан.

— Не бійся, дитино, — старий голос прозвучав так само, як Емма пам'ятала його з дитинства — рівний, позбавлений емоцій, звиклий наказувати, а не просити. — Я не можу нашкодити нікому в цьому просторі. Я лише відлуння. Проекція того, що залишилося від мене в серці Чари.

Тімуар зробив крок уперед, затуляючи собою Віку — рефлекс, вироблений роками пошуку небезпечних артефактів. Ріан став упритул, чуючи, як швидко б'ється серце коханої, яка перелякалася. Їхня з батьком магія загорнула Віку в безпечний кокон. Він більше ніколи й нікому не дасть її скривдити, навіть якщо це примара жорстокого прапрадіда.

— Ти зібрав нас тут навмисно, — це не було питанням. Тімуар зв'язав у голові всі події, що передували появі Норана на його веранді. — Скринька відреагувала не випадково. Ти прорахував усе наперед: коли ми всі опинимось у потрібному місці.

— Розумний хлопчик, — на обличчі Норана майнуло щось, віддалено схоже на гордість. — Так. Я чекав. Довго чекав, поки ви всі — саме ви, а не хтось інший — зберетеся разом.

— Чому саме ми? — Ріан заговорив уперше, і в його голосі бриніла та сама холодна настороженість, яку зазвичай приберігав для засідань Магістрату.

— Тому що кожен із вас — частина того, що я зруйнував, — Норан підняв руку, і золотаве світло навколо нього затремтіло. — І кожен із вас заслуговує знати правду, перш ніж я зникну назавжди.

Борис, який досі мовчки стояв, роззявивши рота, нарешті видихнув:

— Хлопці... а він точно привид? Бо виглядає так, ніби зараз почне читати заповіт.

Ніхто не засміявся — надто важким було повітря на веранді, — але Віка помітила, як кутики губ Тімуара сіпнулися. Навіть зараз Борис лишався тим, хто вміє розрядити найгустішу тишу.

***

— Усе почалося з Чари, — Норан заговорив, і його погляд затуманився, наче він дивився не на присутніх, а крізь них, углиб століть. — Ми з Лагаром були друзями. Справжніми друзями, з тих, що клянуться життям одне за одного. А тоді з'явилася вона.

Золотаве світло навколо постаті затремтіло сильніше, і Віка відчула, як тепло сколихнулося в її власних долонях — ледь помітний магічний відгук, наче її сила впізнала щось у цій розповіді ще до того, як слова досягли розуміння.

— Ми обидва покохали її. І обидва були надто горді, щоб відступити. Ми змагалися за неї, як змагаються за трон чи скарб, а не як залицяються до жінки, яку кохають. Ми не питали, чого хоче вона сама. Ми просто... брали.

— І це її вбило, — тихо сказала Емма. Не питання. Звинувачення, яке вона носила в собі, ще не знаючи, кому саме його адресувати.

— Це її вбило, — погодився Норан без жодної спроби виправдатися. — Коли вона зникла — коли обрала краще не існувати, ніж належати комусь із нас проти власної волі, — ми з Лагаром уперше за роки сказали одне одному правду.

Він перевів погляд на порожнє місце біля себе, наче й досі бачив там давнього друга.

— Лагар зізнався мені в дечому, чого я не знав. Він не був народжений для цього виміру. Синергай — не його дім. Десь існує інша гілка його життя, інша дійсність, де доля склалася б інакше. І там, у тій, іншій реальності — Чара його істинна пара. Не моя. Його.

У Віки вирвалось із грудей важке зітхання, немов тягар минулого її наздогнав. Так, ніби вона вже чула колись цю історію, і вона воскресала в її пам'яті.

— Тут, у цьому вимірі, вона обрала мене, — вів далі Норан. — Не тому, що я був її істинною парою. А тому, що я був голоснішим, наполегливішим, переконливішим. Я забрав те, що не було моїм за правом серця. І коли вона зникла, Лагар лишився замкненим у чужій для себе реальності — без своєї істинної пари, без шляху додому. Єдине, що могло звільнити його звідси, — це щоб сама Чара, тут, у цьому вимірі, відпустила його магію. Він шукав її відродження не з кохання, Вікторіє.

Норан уперше звернувся напряму до неї, і Віка мимоволі напружилась.

— Він шукав виживання. Ти була для нього не жінкою, яку він прагнув. Ти була дверима додому, які він мав відчинити за будь-яку ціну.

Це пояснення не додало їй жалю до Лагара, але принаймні заповнило порожнечу, яку залишила ця жахлива катастрофа, пов'язана з саркофагом і Хоромами Сили. Лагар не був просто одержимим монстром. Він був чоловіком, який тонув у чужому житті.

***

— А я, — Норан продовжив, і тепер у його голосі вперше з'явилося щось схоже на втому, — я обрав інший шлях. Я не міг визнати, що моя гординя вбила жінку, яку я нібито кохав. Тож я вирішив, що проблема не в мені. Проблема в самому коханні. У тому, як воно, неконтрольоване, здатне зруйнувати все.

Він підняв голову, і його крижаний погляд уперше за всю розповідь торкнувся Ріана.

— Тому я домігся поправки до шлюбного закону Синергаю. Право корони втручатися. Право усувати «невідповідну» пару заради «блага виміру». Я переконав себе, що рятую королівський рід від повторення власної трагедії. Я не помітив — чи не дозволив собі помітити, — що просто перетворив свою провину на зброю проти всіх, хто прийде після мене.