14. Хто ти Вікторія Верес?

Львів знову зустрів дощем — теплим, густим літнім дощем. Ріан стояв посеред Стрийського парку, вслухаючись у тихий шепіт крапель по листю. Йому здавалося, що десь там, під цим липневим небом, зараз так само сміється Віка, ховаючись від зливи серед натовпу під розлогими парасольками.

Він проводив у цьому місті вже третій день. Колись, у минулому житті, він мріяв залишитися тут надовго: неспішно блукати старовинними вуличками, пити міцну каву в крихітних кав'ярнях або годинами прогулюватися парковими алеями разом із Громом.

Тепер у нього залишалося єдине, майже маніакальне бажання — знайти Вікторію Верес. Свою істинну пару. Свою єдину любов.

Проте всі спроби відшукати бодай якийсь слід зазнавали краху. Брен перевірив абсолютно всіх, з ким Віка могла контактувати чи товаришувати у Львові — глуха стіна. Ніхто не мав уявлення, де вона. Останньою ниточкою залишалися дядько Борис та його дружина Олена.

З Борисом Ріан вирішив зустрітися особисто, завуалювавши це під звичайний діловий обід.

Ресторан в «Емілі» зустрів його напівпорожнім залом — чи то через те, що була середина тижня, чи просто для обідніх посиденьок виявилося зарано. Ріан одразу помітив Бориса. Той сидів напівоберта до залу й про щось жваво розмовляв із чоловіком навпроти. Принц загартованим поглядом змерив відстань. Вони домовлялися на четверту годину, можливо, він прийшов трохи раніше, але розвертатися назад не було жодного сенсу.

Ріан упевнено попрямував до їхнього столика.

— Добрий день. Я не вчасно? — ввічливо привітався він, не поспішаючи сідати.

— О, вітаю, Ріане! — Борис підвівся, міцно потиснув йому руку й жестом указав на вільний стілець. — Якраз вчасно. Я тут випадково зустрів Юрія, сто років не бачилися. Прошу знайомитися, думаю, вам обом це буде цікаво. Юрко, це Ріан — власник «Інтеграл-Буду». Ріане, це Юрій — засновник «Авалону».

Ріан ледь помітно вигнув вгору брову. Його головний львівський конкурент. Брен у своїх звітах зазначав, що саме «Авалон» свого часу став першим великим клієнтом Віки. Принц уважно роздивлявся чоловіка навпроти. Юрій виглядав значно старшим за неї, тож варіант із коханцем відпадав одразу. Тоді чому він почав працювати з Вікою, коли вона була зовсім недосвідченою дівчинкою? Що стало причиною такої успішної співпраці?

Проте вголос Ріан лише промовив: — Багато чув про вашу компанію. Приємно познайомитися.

— І про вас, юначе, Львовом ходять цікаві чутки, — Юрій добродушно посміхнувся, примруживши очі. — Невидимий власник, який з’являється з нізвідки в найпотрібніший момент, тримає все під жорстким контролем і фанатично любить своє дітище. А на додачу — молодий, завидний жених. Борька, де наші тридцять років? Ми б зараз дали жару ! А тепер залишається тільки спостерігати за цими молодими вовками.

— Ох, і не кажи, — підхопив Борис, добродушно засміявшись. — Час пролетів так швидко, що й не зчувся, як п'ятий десяток розміняв. Але ми теж ще дещо можемо. Наприклад — перехилити по скляночці хорошого віскі за таке знайомство.

Борис упевнено розлив бурштиновий напій по важких склянках і підняв свою долоню: — Хлопці, за нас! Щоб у нас усе було, і нам за це нічого не було.

Чоловіки цокнулися келихами й приступили до обіду. Наступні півгодини проминули за жвавим обговоренням будівельних проектів та нюансів їхньої реалізації. На подив самого Ріана, йому було напрочуд комфортно в цій компанії, ніби він знав цих чоловіків усе життя. Вони жартували, ділилися досвідом і поводилися абсолютно щиро.

Раптом у Бориса задзвонив телефон. Перепросивши, він підвівся й вийшов на терасу ресторану, щоб відповісти на виклик.

Ріан залишився наодинці з Юрієм. Розуміючи, що кращого моменту не знайти, він вирішив діяти прямо.

— Юрію, можна особисте запитання? — запитав Ріан, крутячи в пальцях склянку з-під віскі.

— Хм, питай, — Юрій загадково посміхнувся, ніби заздалегідь прорахував, про що піде мова.

— До мене дійшли чутки, що ви були першим великим клієнтом Віки Верес. Що саме з вашого контракту розпочалася її стрімка кар'єра в «ПаламарБуді». Це правда?

Юрій на секунду замовк, а потім прямо подивився на принца: — Сподобалася тобі наша Віка?

— Так, — Ріан не бачив сенсу лукавити. — І я не звик приховувати свої почуття. Але зараз вона наче крізь землю провалилася. Мої найкращі люди не можуть її знайти.

— Що ж, щодо контракту — це правда. Я сам запропонував їй роботу, — Юрій налив собі й Ріану ще по порції віскі, зробив неспішний ковток і поринув у спогади. — Історія взагалі дивна вийшла. Ми тоді будували житловий комплекс неподалік від їхнього офісу, якраз навпроти стадіону. «Авалон» тоді ще не був тим гігантом, яким є зараз, ми тільки пробивали собі шлях. І от приїжджаю я на будівництво і виявляю катастрофу, яку мої ж менеджери вирішили від мене приховати. Замість якісних нових плит перекриття мої комерсанти, вирішивши підзаробити, притащили якесь старе сміття з розібраного радянського комплексу. Тим плитам на вигляд було років під сорок! Я з жахом дивився на свій майбутній будинок бізнес-класу і розумів, що це крах. Горлав на виконробів так, що мене, мабуть, за кілометр чутно було. І раптом відчуваю, як хтось легенько торкається мого плеча. Оглядаюся — стоїть дівчинка. Молоденька, у спортивних шортах, мабуть, на стадіоні бігала і прибігла на мій крик.

Юрій тепло посміхнувся, і ця посмішка була настільки щирою, що Ріан мимоволі захотів на власні очі побачити ту Віку — юну, відчайдушну й зухвалу.

— І ось це дівчатко дивиться на мене своїми великими очима й каже: «А чого ви так голосно кричите? Що у вас сталося? Може, я можу допомогти?» Ну, я розлючений був, подивився на неї єхидно так і видав: «Можеш. Знайди мені просто зараз двісті плит перекриття між поверхами. Ну що, знайдеш?»

— А вона? — Ріан сам не помітив, як на його обличчі з'явилася м'яка посмішка.

— А вона спокійно дістає телефон і прямо при мені, при моїх директорах і менеджерах, каже в трубку: «Дя, мені потрібно двісті плит для перекриття будинку. Так, терміново. Завтра можете сімдесят? А сьогодні до вечора штук п'ятдесят заберемо, якщо знайдемо транспорт? Ага. Решту через два дні. Дякую, Дя, ти найкращий, люблю тебе!» Якщо чесно, я спершу подумав, що вона знущається з мене. Але коли вона чітко назвала мені завод у Пустомитах, номери телефонів і логістику — у мене щелепа відвисла.