13. Таті

Віка ступала по гарячому, розпеченому на сонці камінню. Здавалося, що місцеве світило випалює тут усе дотла — за два дні в цій безкрайній кам’яній пустелі вона не зустріла жодної живої душі. Тут не було ні тварин, ні комах, ні натяку на людей. Лише мертвий, потрісканий від спеки простір і марево, що дрижало над обрієм.

Вона засинала на кілька годин, ховаючись у куцій тіні рідкісних скель, а коли сонце сідало і ставало крижано холодно, пробуджувалася і знову йшла. Якщо, звісно, це взагалі можна було назвати ходьбою. Віка рухалася босоніж, і кожен крок по гострих уламках, які безжально різали ноги, відгукувався тупим, пульсуючим болем. Біла сукня перетворилася на брудне ганчір'я, губи потріскалися від спраги, а в голові лишалася тільки одна думка: «Не зупинятися. Якщо я ляжу — я більше не встану».

Вона не знала, куди її викинуло після вибуху саркофага. Це явно був не Львів і навіть не палац Синергаю.

Віка зупинилася, важко дихаючи, і витерла піт із чола закривавленою долонею. Обереги зникли, магії не було, але її залізна людська витримка все ще тримала тіло вкупі. Вона подивилася на свої порізані стопи, потім на безкраї гори попереду.

«Ну що, менеджере, — хрипко прошепотіла вона сама до себе, намагаючись сковтнути суху слину. — Кризу з Лагаром ти розрулила. Тепер час розібратися з логістикою. Ріан, якщо ти зараз сидиш у своєму золотому кабінеті й думаєш, що я п'ю каву на площі Ринок... ти дуже сильно помиляєшся».

Вона зробила черговий крок, залишаючи ледь помітний кривавий слід на розпеченому граніті, і вперто рушила далі, до найближчої скелі.

Вона йшла далі. Не тому, що бачила мету, а тому, що рух залишався єдиним доказом того, що вона досі жива.

Віка йшла доти, поки сили не почали повністю, безповоротно покидати її виснажене тіло. Сонце більше не здавалося теплим — воно випалювало очі, перетворюючи краєвид на суцільну білу пляму. Кожен подих обпікав легені, наче розпечена лава, а в роті давно пересохло так, що язик здавався шматком наждачного паперу.

Її ноги та руки вже давно перетворилися на суцільні живі рани. Гостре каміння безжально здирало шкіру з підошов, залишаючи на гарячому граніті темні, запіклі сліди. Кілька разів вона падала, чіпляючись за гострі виступи скель, і тепер її долоні та лікті теж були зранені, покриті сумішшю пилу, поту та крові. Сукня висіла клаптями, але Віка цього вже не помічала.

Свідомість почала грати з нею в жахливі ігри. Перед очима миготіли то тінисті вулички Львова з ароматом свіжої кави, то прохолодне гірське озеро з Карпатського лісу, де таті колись обіймав її за плечі. А потім крізь це марево проступало золото очей Ріана — тепле, шалене, живе.

«Я не здамся...» — простукало в скронях останнім залишком волі.

Але тіло мало власні ліміти. На черговому кроці нога просто підкосилася, не втримавши вагу. Віка важко впала на розпечене каміння, навіть не встигнувши підставити поранені руки. Вона перевернулася на бік, підтягуючи коліна до грудей, і заплющила очі. Сонце продовжувало палити зверху, але всередині неї нарешті розливалася глуха, німа темрява.

Вона зробила все, що могла. Сили вичерпалися до останньої краплі.

***

Ріан сидів у своєму кабінеті, Лев сидів навпроти. Чоловіки мовчали, лише пуста пляшка від бренді говорила за них.

— Ось в такому варіанті буде закон  про шлюб Правителя Магістрату. Більше ніяких шлюбних контрактів. Або це кохання, або  взаємна угода, без правил і без  відшкодування. Думаю. що більше нікому не буде цікавий такий шлюб, за який ніхто не платитиме. — Ріан  підписав аркуш паперу і передав його канцлеру.

— Ваша Високосте, ви впевнені у своєму рішенні? — Лев сумнівався в діях Ріана, який після повернення від Лагара змінився до невпізнаваності.— можливо  це рішення краще відкласти  на деякий час, хоча б на місяць.

— Впевнений. Публікуйте, хочу, щоб всі зрозуміли — я кохаю Вікторію, і мені більше ніхто не потрібен. Немає її, значить я буду сам. Ніяких шлюбних контрактів, ніяких підставних наречених. Я буду сам.

Він не хотів обговорювати нічого з Левом, і ні з ким більше. Йому хотілося лише одного — сховатися від усього світу. Залишивши канцлера з підписаним документом, який руйнував вікові традиції Магістрату, Ріан перемістився у свій маленький будиночок.

Там на нього чекав Грім. Вірний звір тихо підійшов і ткнувся носом у його коліно, відчуваючи важкий, непроглядний біль господаря. У кімнатах досі панувала напівтиша, а в повітрі, здавалося, ще тонко бринів її аромат, згадувалися ліній дотиків її рук та кучері скуйовдженого волосся. В голові настирливо лунав її голос, той самий зухвалий, впевнений тон, яким вона колись сказала: «Давай зробимо це красиво».

Ріан знову налив бренді в кришталевий келих, не відчуваючи смаку алкоголю. Він безсило опустився на ліжко і притис до себе подушку — ту саму, де ще так нещодавно цілував її у солодкі, палкі вуста.

***

Емма стояла посеред великої тронної зали Синергаю. Вона не переступала цей поріг відтоді, як забрала малого Ріана, залишивши стояти свого єдиного сина Тімуара з невимовним болем в очах і глибокою образою в серці.

Тоді їй здавалося, що вона рятує дитину. А тепер, дивлячись на величні й холодні стіни, королева-мати чітко усвідомлювала: вона зробила велику, невиправну помилку. Вона розбила Тімуару серце, кинула його одного серед тисяч чужих, підлесливих та хижих людей, сховавши цей жорстокий вчинок під гарною обгорткою з гордої назви «традиція».

І ціна цієї традиції виявилася надто високою. Коли помер її батько — офіційний покровитель Тімуара, який хоч якось скріплював цей шлюб, син не став терпіти фальш. Він розлучився з Лілеєю, відпустив її жити своє щасливе життя і залишився абсолютним одинаком. Один. Рік за роком він на власних плечах тримав увесь бунтівний Синергай, будував могутню, непохитну державу, не маючи поруч нікого, кому міг би просто довіритися.