12. Я знову оберу смерть

Віка відчула, що лежить на холодній підлозі. Вона відкрила очі — темна зала, з високими стелями. На стінах ледь світилися закриті світильники.  Стіни з темного мармуру,  оздоблені металом та кришталем, на тумбах під магічними сферами стояли свіжі букети півоній, аромат яких відчувається не дивлячись на те, що вони накриті.

Вона повільно підвелася з підлоги, від холоду якої в неї виступили мурашки. Стулилася від холодного мандражу, що почав пробивати її тіло. Вона була боса,  з рук та шиї щезли обереги, які Ба одягала на неї перед балом. Сукня була вся в крові та бруді, волосся скуйовджене, руки також брудні.

Віка оглянулася навколо, щоб оцінити розміри своєї темниці. Кругла зала, посеред якої висить кришталевий саркофаг, з приглушеним світлом і сотнями півоній. Нагадувало це гробницю, в якій покоїться хтось дуже дорогий. 

Віка попрямувала до саркофагу, вона вже здогадалася — там тіло Чари, коханої Лагара. Задля підтримки якого він проводив досліди. 

Обережно підійшла, встала навшпиньки і заглянула крізь прозорий кришталь. Там лежала дівчина, там лежала вона. У Віки всередині затерпло всередині. Як таке може бути? Схожість була разюча, і від цього стало ще страшніше.

Вона не знала, що робити, як вибиратися з цього безумства. Дверей з цього мавзолею не було, це була гробниця запечатана магією. Темний простір, музика німа. Це жахливе марення? Чи може він  вже заточив її в цьому тілі? І чекає, що вона прийме це за правду.

Віка стояла, заціпенівши, і не могла відвести погляду від обличчя дівчини, що спочивала під кришталем. Схожість була не просто великою — вона була абсолютною, лякаючою дзеркальністю. Ті самі риси обличчя, та сама лінія щелепи, навіть маленька родимка біля вуха. Різниця була лише в тому, що дівчина в саркофазі здавалася виточеною з білого мармуру, а її довге волосся мало дивний, сріблясто-попелястий відтінок, зовсім не схожий на рідний колір Віки.

«Ні, ні, це якийсь фокус. Магічний обман зору, голограма, метаверс місцевого розливу», — гарячково шепотіла собі під ніс Віка, відступаючи на крок назад. Серце калатало у грудях так сильно, що, здавалося, його стукіт відлунював від високих темних стель цієї гробниці.

Вона опустила погляд на власні руки — брудні, в саднах, із залишками запеченої крові синергайських гвардійців. Сукня, яка ще кілька годин тому здавалася вершиною королівської розкоші, тепер висіла на ній заплямованим, подертим ганчір'ям. Віка обхопила себе руками за плечі, намагаючись зігрітися, але холодний мандраж не минав. Вона була зачинена в мавзолеї, боса, без жодного захисту, без оберегів хитрої Ба Емми, сам на сам із матеріалізованим божевіллям тисячолітнього мага.

— Потрібно заспокоїтися. Вдих. Видих, — скомандувала вона собі, увімкнувши режим антикризового менеджера. — Паніка — це непродуктивні витрати енергії. Давай аналізувати, Вікторіє. Що ми маємо? Замкнений простір. Дверей немає. Вікон немає. Вентиляція... якщо пахне півоніями, значить, повітря якось циркулює. Або цей аромат теж магічний.

Вона підійшла до однієї з тумб, де під прозорою чарівною сферою стояли свіжі, пишні букети рожевих півоній. Доторкнулася пальцями до гладкого кришталю купола. Сфера була теплою, а квіти всередині виглядали так, ніби їх зрізали всього хвилину тому в саду.

«Півонії... — промайнуло в голові. — Мої улюблені квіти. Звідки Лагар про це знає? Чи це теж уподобання Чари?»

Раптом тиша гробниці порушилася. Навіть не звуком — ледь помітною вібрацією повітря. Світло закритих світильників на стінах почало повільно змінювати свій колір з тьмяно-білого на глибокий, пульсуючий фіолетовий. Магічні сфери над півоніями тихо задзвеніли, наче кришталеві келихи.

Прямо з темного мармуру стіни, немов проходячи крізь рідкий метал, почала проступати висока постать.

Віка миттєво відскочила ближче до саркофагу, використовучи його як єдиний можливий бар'єр. Тіло напружилося, кулаки стиснулися. Лагар повернувся. І судячи з того, як плавився простір навколо нього, він прийшов закінчити те, що почав тисячу років тому.

— Чаро, ти вже прокинулася? — він наблизився та став навпроти з іншої сторони саркофагу, — скоро це все завершиться, і ми нарешті будемо  разом. Якби ти знала, як я стомився чекати цього дня, я вже рахую ці важкі години. Ще один крок нам до щастя.

— До якого щастя? Я не розумію про що ви, — Віка хотіла розібратися із цією ситуацією, — навіщо ти викрав мене.

— Ха, — Лагар  розсміявся, — не бійся Чаро, ти вдома. Я не крав, я повернув тебе.

— Щось не припомню себе в цьому мавзолеї, ти мене тут заточив, і хочеш довести, що я вдома. Ти  мене живу закрив у гробниці із мертвою дівчиною.

— Це твоє тіло Чаро, хоча і в цьому ти виглядаєш також казково і чарівно, а твої вуста ще солодші. Я п'янію від твого аромату, а твоя магія зводить мене з розуму. — він  опинився біля неї, і знову  припав до її вуст.

Віка виривалася з усією силою, а він вривався у її світ. Перевертав все з ніг на голову, змітав  як ураган  на своєму шляху. 

Це було як справжнє насильство над її розумом і волею, наче чорна, липка масляниста хвиля накрила її з головою, перекриваючи доступ до повітря. Лагар не просто цілував її плоть — його дика, первісна магія намагалася прорости всередину її свідомості, зламати ментальні щити й випалити саму суть Віки, щоб звільнити місце для тієї, іншої.

Вона відчувала, як цей чужий, божевільний шторм змітає все на своєму шляху: її раціональність, її львівські спогади, її залізобетонну логіку. З кожною секундою цього огидного, насильного поцілунку в її голові починали спалахувати чужі, яскраві картини: смарагдові ліси, яких ніколи не було в Синергаю, палаюче фіолетове небо і цей самий чоловік — тільки значно молодший, без божевілля в очах, який тримав її за руки й шепотів: «Ми обдуримо смерть, Чаро».

«Ні! Відчепись від мене! Я — Віка!» — подумки закричала вона, бо вголос не могла видавити ні звуку під вагою його залізної хватки.