9. Чара, хто ти?

Королева Емма велично сиділа за масивним столом у своєму кабінеті, уважно слухаючи свіжу доповідь про Ріана та Віку. На її вустах грала ледь помітна, загадкова посмішка. Поки що все йшло не просто за планом — усе розгорталося справді прекрасно, навіть ідеально.

— То ти кажеш, що він не спав цілу ніч? — Королева пильно подивилася Евару прямо в очі.

Вона не хотіла пропустити жодної, навіть найменшої здрижки його думок, якщо він раптом надумав щось приховати або не доповісти їй до кінця.

— Так, Ваша Величносте. Принц не зімкнув очей майже до пʼятої ранку, — Евар і не збирався нічого таїти від своєї Королеви, адже чудово знав: спроба обману з Еммою завжди закінчується дуже погано. — О сьомій ранку Лев перевів Брена в Нижній Світ, і той гарячково почав шукати будь-яку інформацію на Вікторію. А сам Принц із Левом поїхали на заплановану зустріч із власником заводу будівельних матеріалів. І ось там на Ріана чекав справжній шок... Бо та, яку він збирався шукати по всьому Львову, спокійно сиділа в його ж кабінеті й пила каву.

— Я чітко уявляю його стан... Це саме те, що треба! — Королева тихо розсміялася. — Ця дівчина вміє дивувати. Добре, Еваре, гарна робота. Вільний. Я дам тобі нове завдання за два дні, а зараз відпочивай.

Евар миттєво розтанув у повітрі, наче беззвучний туман, а Королева залишилася наодинці, продовжуючи обдумувати почуте.

Хоча ДМР чітко вказав саме на Віку, Емма все одно до кінця не розуміла, як саме ця земна дівчина кровно пов'язана з Синергаєм. Таємниці навколо неї та походження її дивовижної магічної сили не зменшувалися, а навпаки — розросталися з кожним днем. А найцікавіше й найкумедніше було те, що Ріан досі не відчув, що вона — його Істинна Пара! От і біситься, бідний, бо його дико, на первісному рівні тягне до неї, а вона холодно відстороняється і тримає залізну дистанцію.

«Та це навіть добре, — подумала Королева, примруживши очі. — Він має завоювати її, відчути кожною клітиною свого тіла, щоб потім усе життя оберігати як найбільшу цінність у всесвіті».

А оберігати її справді буде від чого. Скоро Емма передасть їй ДМР, адже з якогось дива цей могутній прадавній магічний артефакт сам обрав Віку своєю наступною володаркою. І це явно була не остання таємниця, яку їм належало розгадати.

— Ваша Величносте, — у двері кабінету делікатно постукала Даяна, — можна увійти?

— Входь.

— Ваша Величносте, Вікторія вже у своїй кімнаті, — звітувала помічниця. — Вона дійсно взяла місячну відпустку на роботі, щоб повністю присвятити себе упорядкуванню ваших мемуарів. Навіть усі необхідні речі з собою привезла.

— Чудово, — задоволено кивнула Емма, підводячись із крісла. — Накажи закласти стіл на терасі. Ми питимемо чай, дивитимемося на мої півонії і згадуватимемо минулі часи.

Тим часом у виділеному крилі маєтку Віка зосереджено розвішувала свої джинси та футболки у великій, розкішній гардеробній.

Зараз вона б із задоволенням поїхала кудись далеко, на край світу, щоб просто побути наодинці з природою та відпочити. Але короткотермінова угода, яку вона необачно уклала з цією дивовижною літньою пані Еммою, надійно привʼязала її до цього місця. А ще цей настирний, божевільний Ріан зі своїми загадковими очима та гарячими поцілунками...

Віка полегшено зітхнула, закриваючи шафу. Що ж, сховатися тут, у заміському будинку цієї поважної, шляхетної жінки — це найкраща ідея. Тут панує тиша, пахне квітами, і цей самозакоханий індик з офісу її тут точно ніколи в житті не знайде.

Проте думками вона все одно знову і знову, проти своєї волі, поверталася до подій цього ранку. На губах досі тріпотіло солодке безумство, від якого тіло зрадницьки вкривалося мурашками.

Віка важко зітхнула, присівши на край м'якого пуфа. Думками вона знову і знову поверталася до подій цього ранку в офісі. Чому доля зводить їх із Ріаном укотре? Чому саме цей зарозумілий чоловік так безцеремонно вривається в її життя і руйнує весь її залізобетонний контроль?

Ні, ну вона, звісно, могла б звернутися до свого хрещеного, і він би точно поговорив із ним. Але втягувати в особисті відносини рідних, навіть якщо вони беззаперечно втрутяться — це на крайній випадок. Бо востаннє, коли один із її колишніх залицяльників не давав їй проходу і перейшов межу, вона була змушена розповісти про це. Наслідки для того хлопця були такими, що бажання докучати Віці в нього зникло назавжди.

Хрещений, або як вона ніжно називає його з самого дитинства — таті. Вона памʼятала його, скільки соціуму тямила. Ще коли був живий її рідний батько, таті завжди гостював у них і весь вільний час бавився з нею. Вчив їздити на велосипеді, вчив плавати, терпляче читав казки вечорами і навіть грався з нею ляльками. Скільки б Віка не пробувала пригадати покійного батька, щоб він так із нею возився, як таті, то ніяк не могла. Хрещений приїздив приблизно один раз на місяць, завжди з купою розкішних подарунків, і всі вихідні вони проводили разом.

А коли батько загинув двадцять років тому, і вона опинилася у Львові, під опікою своєї бабусі Емми, таті не покинув її — він знайшов її навіть там. Цей день вона пам'ятала так чітко, наче це було вчора.

Вони з Ба якраз готувалися святкувати Новий рік. Дядько Борис привіз велику пишну ялинку, допоміг її встановити посеред кімнати. Але залишитися з ними, щоб прибрати її, дядько не зміг — поспішав, бо на нього чекала Олена, тоді ще наречена Дя.

І от, коли вони з Ба Еммою залишилися удвох і почали розвішувати перші іграшки, в двері будинку наполегливо постукали. Коли Ба відкрила і побачила, хто стоїть на порозі, сталося дещо дивне і незрозуміле.

— Вам кого? — здивовано запитала Ба, вдивляючись в обличчя гостя.

А таті стояв  на порозі, як завжди з повними руками подарунків, він  завмер, немов побачив привида.

Проте малій Віці було не до дорослих німих сцен. Побачивши його, вона радісно закричала на весь голос:

— Таті! Ти приїхав, таті!