4. Спи, ба..

Віка розкладала прибори в альтанці. Дя вже був на під’їзді, а Георгій Семенович тим часом розкладав на тарілки готові страви, які вона замовила в ресторані. Сьогодні вони зберуться, щоб згадати її Ба — жінку, яка замінила їй і маму, і тата, і стала єдиною людиною у всесвіті, що знала її справжню.

— Царівно, я вже впорався. Можу виносити? — запитав через відчинене вікно Семенович.

— Подавайте мені просто через вікно, Семеновичу, так буде швидше.

Чоловік обережно передав їй тарілки, наповнені ароматними стравами, пляшку вина та кришталеві келихи. Якраз у цей момент крізь хвіртку увійшов Дя, тримаючи в руках великий торт.

— Не запізнився? — запитав він і одразу оглянув хазяйським оком сервірований стіл. — О, ви молодці. Уже все готово.

— Так, ти вчасно, Дя, — Віка підійшла й міцно обійняла його, ніжно поцілувавши в щоку. Він у відповідь поцілував її в маківку — цей жест завжди повертав їй відчуття абсолютної безпеки. — Можемо сідати до столу. Георгію Семеновичу, виходьте до нас!

Вони зручно вмостилися втрьох у затишній альтанці на подвір'ї бабусиного будинку. Дя розлив у келихи вино, підвівся і виголосив коротку, але проникливу промову:

— Сьогодні ми тут, щоб згадати найдивовижнішу жінку, яка для нас із Ві стала найріднішою у світі. Спочатку вона прихистила мене, малого сироту. Не кинула, не віддала до дитбудинку, а прийняла у свою родину як рідного сина. А потім, заради тебе, Ві, вона без вагань покинула успішну акторську кар’єру і жодного разу в житті про це не пошкодувала. Давайте вип'ємо стоячи. Більшість моїх знайомих згадують померлих лише в день їхньої смерті. Ми ж... ми просто не готові відпустити тебе, Еммо. Для нас ти жива, поки в наших серцях горить той вогонь, який ти колись у них запалила.

Вони дали собі кілька хвилин помовчати. Кожен згадував Емму, бо для кожного з цих трьох людей за столом вона була чимось набагато більшим, ніж просто родичкою, сусідкою чи доброю знайомою. Вона була їхнім центром всесвіту.

— Семеновичу, а чому ви так і не одружилися з Еммою? — раптом тихо запитав Дя, крутячи в пальцях ніжку келиха. — Чи це нам із Вікою лише здавалося, що ви були закохані в неї до нестями?

Георгій Семенович сумно усміхнувся, його погляд на мить став далеким, наче він гортав сторінки дуже старої книги.

— Борисе, я і Емма — однолюби. Вона до останнього подиху кохала свого Костю. А я… я кохав іншу. Та й немає вже про що згадувати, усе це було надто давно. Емма була моєю найближчою подругою. Ми обидва були самотніми у своєму коханні, саме це нас і зблизило. Але ми ніколи не були коханцями, — чесно відповів Георгій Семенович, і в його голосі не було ні краплі фальші, лише легкий, світлий сум.

— Сумна історія… Ви, мабуть, дуже сильно кохали ту жінку, якщо так і залишилися самі? — тихо запитала Віка, дивлячись на старого сусіда з новим почуттям глибокої поваги.

— Я інакше не міг, Царівно, — Семенович сумно захитав головою. — Нас змусили розстатися, але я її досі кохаю. Це почуття помре разом зі мною, але поки я дихаю — я кохатиму ту, яку одного разу обрала моя душа.

В очах старого блиснули непрохані сльози. Щоб приховати зворушення, він квапливо взяв пляшку і знову наповнив келихи вином, повертаючи свої спогади в ті часи, коли Емма ще була живою. Він підняв свій келих до вечірнього неба:

— Еммо, якщо ти нас зараз чуєш, ми зібралися тут лише для того, щоб сказати: ми неймовірно сумуємо. Ти була нашим світлом і єдиним надійним орієнтиром у цьому буремному світі. За тебе.

Глибокі слова Георгія Семеновича торкнулися самої її душі. Віка раптом відчула дивну, майже забуту потребу в такому ж сильному, абсолютного коханні. Їй до щему захотілося, щоб її хтось так само кохав — усупереч часу, відстані та заборонам. Але вона миттєво злякалася цього пориву. Для такого почуття довелося б зняти маску з обличчя, повністю відпустити контроль і стати вразливою.

Віка роздратовано відмахнулася від цієї думки. Кохання — це не те, що їй потрібно. Це все дурниці, через які люди лише страждають. Емоційний непотріб, не вартий уваги центру всесвіту.

Вона підняла свій келих, щоб перервати власні тривожні думки:

— Ба, якби ти тільки знала, яке дивне це життя і які таємниці нас оточують, ти б нізащо не померла. Ти навіть не уявляєш… Хоча, можливо, звідти, зверху, ти все бачиш. Мені останнім часом здається, що ти справді спостерігаєш за нами, просто не можеш про це сказати. Мені неймовірно не вистачає тебе, ти снишся мені майже щоночі.

— Ві, ти про що це? — здивовано запитав Дя, зауваживши дивний підтекст у її словах.

Віка прикусила язика, зрозумівши, що ледь не бовкнула зайвого про ранкове викрадення. Вона швидко виправилася:

— Та це я про сон… Мені цієї ночі наснилося, ніби Ба жива. Сидить у мене на кухні й п’є чай. Сон був настільки реалістичним, що аж моторошно. — Вона знову подивилася в небо. — Ба, якщо ти чуєш нас — ми тебе любимо і ніколи не забудемо.

Раптом погода різко змінилася. Спокійний вечірній вітерець перетворився на сильний, рвучкий потік повітря. Відчинене кухонне вікно будинку з гуркотом зачинилося і знову з силою розчинилося навстіж. З підвіконня щось вилетіло й глухо впало на траву біля альтанки.

Це була стара люлька Ба. Та сама, яку Віка бачила вранці в руках Емми Вайрус. І найстрашніше — з її чаші досі тонкою цівкою йшов сизий, пахучий дим дорогого тютюну.

У Віки волосся стало дибки, а шкірою пробіг крижаний мороз. Вона заворожено дивилася на цівку сизого диму, що піднімалася від трави, але бізнесова хватка та бабусине виховання зпрацювали швидше за страх. Поки чоловіки не оговталися й не помітили дивну знахідку, Віка тихо підвелася з-за столу, непомітно закриваючи собою огляд на люльку.

На її обличчі знову застигла звична маска абсолютного спокою, хоча серце готове було вискочити з грудей.

— Мені час додому, — рівним, майже буденним голосом сказала вона. — Вибачте, але в мене ще сьогодні одна важлива зустріч.