3. Взаємовигідна угода

Віка не стала прибирати зі столу. Шматочок торта та чашка охололого чаю залишилися стояти біля фотографії — маленький вівтар пам’яті, присвячений тій, хто замінив їй цілий світ.

Вона знову заплющила очі, і спогад, наче старе кіно, ожив перед внутрішнім зором. 

Того дня вона повернулася зі школи заплакана, з розірваними речами та шкільною сумкою, на якій зрадливо біліли хрести, накреслені крейдою. «Сирітка» — це слово пекло сильніше за садна на колінах. Вона тоді відчайдушно відбивалася портфелем від Боді та його компанії, кричала, що мама просто далеко, але їх було надто багато. Її кинули в пилюку, зневажили і залишили на стежці — маленьку, заплямовану образою дитину.

Бабуся не випитувала подробиць. Вона просто змила з онуки бруд, переодягла її в найкращу сукню і мовчки повела не в глядацьку залу, а туди, куди не пускали сторонніх — на пусту сцену театру імені Заньковецької.

— Що ти тут бачиш, Ві? — тихо запитала бабуся, вказуючи рукою в порожнечу.

Віка розгублено озирнулася: — Нічого. Тут порожньо. Жодного актора.

— Дивись уважніше, — наполегливо промовила Емма. — Що стоїть за моєю спиною?

Віка примружилася, вдивляючись у темряву за лаштунками, де серед тіней проступали розмиті обриси будинків і вулиць. — Це декорації? — невпевнено запитала вона.

— Так, Ві. Декорації. Але ти не помітила їх одразу. Чому?

— Бо вони не важливі. Це ж просто фанера і фарба. Я не звернула на них уваги, — відповіла Віка, і в цей момент її серце пропустило удар від бабусиного погляду.

Емма присіла навпочіпки, порівнюючись із онукою. В її очах відбивалося світло рампи, і в цей момент бабуся виглядала не як актриса, а як правителька іншого світу.

— Запам’ятай це на все життя, — голос Емми прозвучав, як клятва. — Ві, я тобі зараз скажу одну важливу  річ,  —  вона присіла перед нею, так щоб їхні очі були  на одному рівні, — все навколо тебе декорації. Живи і не помічай, впускай в своє життя лише те, що вважаєш потрібним. Дивись на оточуючих, як на ці декорації — як на пусте місце. Це вони мають боротися за твою увагу, ти живи так ніби ти центр всесвіту.

Ба уважно спостерігала за її реакцією, бачила, що вона, Віка,  не вірила  і не зрозуміла, про що їй пояснює. Тоді вона  стала  біля декорації, де були зображені містяни в русі, і сказала: — Ві, а зараз  ми з тобою потренуємось. Дивись  спочатку мені в очі.

Ба тримала її погляд, допоки  вона не звикла до цього зорового звʼязку, і знову дала настанову: — тепер не відводячи погляд від моїх очей, дивись  крізь мене. Тільки не розривай наші погляди.

Віка зараз згадувала, як вона більше години тренувалася не відводячи погляду, не розриваючи зорового звʼязку, вчилася дивитися крізь неї. Допоки в її очах ба розчинилися, вона втиснула її поглядом  в декорацію, зробила для себе  нічим. Вона зробила її частиною декорації.

— Неймовірно, — видихнула Ба, — у тебе дар дитино набагато сильніший від мого, — це твоя секретна сила, ти можеш дивлячись людині в очі —робити її пустим місцем.

Наступного ранку Віка йшла до школи, як на свій перший великий екзамен. Кожен крок був кроком акторки, що виходить на головну сцену. В голові, немов мантра, пульсували слова бабусі: «Це все — декорації. Ти — центр».

На порозі школи на неї вже чекала зграя. Вони відчували себе мисливцями, а її — легкою здобиччю. Побачивши Віку, вони завмерли, готуючи чергову порцію отруйних насмішок.

Віка зупинилася за кілька метрів. Вона не опустила очі, не прискорила крок і не спробувала втекти. Вона просто підняла голову. В її очах, ще вчора повних сліз, тепер застиг крижаний спокій.

Вона підійшла впритул до «зграї». Її погляд не був гнівним — він був відчуженим, наче вона дивилася крізь них, як крізь прозору тканину декорацій. Коли вона зустрілася поглядом із Бодею, той відчув, як увесь його «хижацький» запал згас. Віка дивилася на нього не як на кривдника, а як на ніщо.

Бодя знітився, кліпнув і мимоволі відступив назад, опускаючи очі. Навколо запала тиша. Її пропустили — без слів, без насмішок, без жодного руху в її бік. Вони відчули, що більше не мають над нею влади, бо вона перестала визнавати їхнє існування.

Ще раз глянувши у вікно на будинок, де вона колись була щасливою і де була потрібна, Віка розстелила ліжко і, закутавшись у ковдру, поринула в сон.

Прокинулася вона від різкого звуку: щось упало і з гуркотом розбилося. Серце пропустило удар. Злодії? У її квартирі? Вона озирнулася, шукаючи, чим захиститися, але в її «музеї мінімалізму» не було нічого важчого за ноутбук. Стиснувши його в руках, Віка тихенько, навшпиньки, рушила до кухні, навіть не наважуючись увімкнути світло.

Яскраве світло кухні різонуло очі. За столом, спиною до неї, сиділа жінка в бездоганному темно-бордовому костюмі. Ідеальна зачіска, пряма постава, впевнений рух руки — вона тримала в руках фотографію бабусі, вдивляючись у неї з якоюсь холодною цікавістю.

— Дивовижна схожість, — промовила жінка, не обертаючись. — Це навіть для мене сюрприз.

Вона повільно підвелася і повернулася до Віки. Повітря в кухні, здавалося, стало важчим. Віка заціпеніла. Перед нею стояла її бабуся. Тільки молодша, впевненіша, одягнена в дорогі тканини, замість звичного бабусиного кардигана. Але це була вона — кожна лінія обличчя, кожен відблиск у згорнутих у вузол очах.

Віка притиснулася до холодної стіни, відчуваючи, як підкошуються ноги. Світ навколо почав втрачати чіткість, плисти, наче неякісна декорація. Вона бачила перед собою жінку, яку власноруч поховала три роки тому.

Віка хапала повітря, наче риба, яку викинуло на сушу, намагаючись втиснути неможливе в рамки здорового глузду.

— Ба? — ледь чутно видихнула вона, і це було останнє, що вона змогла вимовити перед тим, як свідомість згасла, залишаючи її в повній темряві.

Емма Вайрус — а це була саме вона — зробила крок уперед і підхопила дівчину, не даючи їй впасти на підлогу. В її очах не було жалю, лише холодне, прораховане задоволення.