3.

Пес був насправді не таким простим. Бо саме Лютому вдалося те, що не зумів ніхто.

Саме він одного разу почав наполегливо тицятися мордою то в долоні, то в ноут, що лежав на столику, добряче припавши пилом. Свят довго не наважувався навіть його відкрити. Наче там, під кришкою, чекало щось небезпечне — у вигляді минулого життя. Але іноді все ж поглядав у його бік. І тоді Лютий притащив пустий пакет корму. Просто поклав поверх.

І потроху, спочатку одне завдання, потім інше, Свят повернувся до роботи. Лютий сидів поруч, кладучи голову на його плече, як примара з минулого, як тінь дотику життя, що колись на мить торкнулося його темряви.

Тоді на колінах у Свята з’являлася книга, за яку він просто тримався. Не читав. Навіть не гортав — лише тримався.

Лютий тихо виходив з кімнати. Він знав. Він усе розумів.

Скалився, як вартовий біля дверей пекла, коли хтось намагався порушити цю мить своєю присутністю. За це частенько залишався без їжі — від мами Свята, що приходила майже щодня.

Та залишався вірним. І повертався.

Як і в той день, коли зламався ліфт і Свят не зміг піти з ним на прогулянку. Та й з іншими він би не пішов. Ледве терпів їхню присутність.

Свят зробив єдине, що міг і що вважав правильним, — зняв ошийник і відпустив. Собака побіг сходами. Святослав відчинив двері кнопкою і став чекати.

Він чекав годину на площадці біля дверей, прислухаючись до кожного шороху та звуку. Тиша. Самотність. Біль. Уже точили свої ножі.

І врешті — гавкіт, що почув, мабуть, увесь під’їзд. Знову натиснув кнопку. Лютий довго вовтузився, та все ж відчинив двері. Він був із тих, хто не здається. І хто повертається до своїх.

І ось нарешті ще один папірець був зірваний з холодильника, і голос на другому кінці повідомив:

— Коли вас записати на прийом?

Лютий був поруч від першого прийому. Залишався і тоді, коли від безсилля та розпачу в нього летіли різні предмети. Не кожна людина була б спроможна таке витримати.

Не втручався. Підставлявся, коли Свят падав, так і не зробивши крок. Мовчав. А потім скавулів десь у куточку. Терпів. Не огризався.

День за днем, крок за кроком.

Коли нарешті був зроблений перший справжній крок, Свят, не задумуючись про наслідки, зірвав з холодильника третій стікер і написав коротке повідомлення: Я буду ходити і все ще… чекаю…

Без підпису. Він знав — вона зрозуміє. Чи надіявся, бо лише вона змогла б.

За кілька годин мелодія дзвінка вже лунала на всю квартиру, і байдуже, що то була третя ночі.

— Я чекала на твоє повідомлення.

— Я все ще тут.

У трубці чулося лише дихання обох. Ніхто не очікував слів. Важливою стала просто присутність. Мовчання та слухання. Допоки їх не роз’єднало.

Лютий тихенько посапував поруч. Він не втручався. Просто був. На завтра на нього чекав новий день. Важкий день. І перша прогулянка без візка.

Спочатку — в парк біля дому. Потім далі і далі. У засвіти. Поки й не сформувався цей дивний, зрозумілий лише їм маршрут. Не позначений на жодній мапі, але точний, мов координати болю і надії.

Іноді Лютий сідав посеред вулиці і не рушав далі, коли Свят аж занадто багато проходив. Він став голосом розуму, коли власний розум Свята підводив. Коли два світи в голові переміщувалися та вибухали водночас.

Охороняв його від надокучливих посіпак, тактовно нагадуючи їм, що він усе ж — лютий.

І завжди приводив додому.

Тепер вони гуляли вдень, майже щодня. Свят працював зазвичай уночі. Перемагав свої найбільші кошмари рядок за рядком і переписувався з Лідією. Коли збиралися чорні хмари спогадів та перемагали рефлекси. У момент, де світ знову розвалювався на частини.

Іноді їм вдавалося навіть поговорити. Він читав їй листи — ті, що писав до цього і так беріг від чужих очей у її підручнику. Фармакологічному довіднику, забутому випадково у шпиталі. Вона слухала. Не перебивала. Приймала все, як є. Як колись він слухав, а вона — читала.

Сон — усього кілька годин. Не більше. Лише до моменту, коли примари не починали пробиратися. Якщо Свят не міг прокинутися сам, Лютий був поруч. Торкався. Скавулів. Витягував.

І тоді на них чекав новий день. Нові знайомства на вокзалі.

Вокзал. Дивно, але саме там він відчував її найбільше. В очах побратимів, яких зустрічав. Ніби вони також зустрічали її десь там, на сході. Не в лікарняних коридорах і не в палатах, де вони вперше познайомилися. А в юрбі вокзалів. У русі. У поверненнях.

Та на сьогоднішній день він чекав особливо довго. Здавалося — усе життя. Ну, чи більшу його частину. Йому вже було замало листів, дзвінків, голосів, слів. Він чекав на неї. На її фізичну присутність. Прагнув відчути її тепло та світло, яким вона горіла. Доторкнутися, як колись вона торкалася його. Відчути, що і справді живий — від одного її погляду.

Він заплющував очі і малював образ. Бо за кілька місяців у шпиталі вивчив кожну клітинку, кожну мікроміміку, кожен волосок. Ніби розібрав її на атоми. І повірив кожному.

Лабрадор трохи смикнув повідок — і Свят його просто відпустив. Він знав: собака повернеться. Він завжди повертався. Та й не хотів стримувати його, забираючи свободу.