2.

І в цій команді завжди є і третій невід’ємний член. Його незримий супутник — лабрадор на ім’я Лютий. Так, саме на ім’я, що він обрав собі сам.

Коли у квартирі затихли всі голоси і тиша стала настільки болючою, що почала давити на скроні, Свят усе ж вирішив поїхати до притулку і взяти звідти якогось песика. Завжди любив тварин, та щось ніколи руки не доходили. Усе поспішав.

Він посміхнувся, зриваючи найнижчий стікер з холодильника — якраз там, куди дотягувалася його рука.

— Каріна, — прозвучало на видиху в тиші і поламало її на шматки. І на мить йому здалося, що ця тиша відповіла йому ствердно. Чи це знову були лише голоси в голові.

Він проїжджав вузьким коридором, де ледве поміщався візочок, і вдивлявся в очі кожній собаці. Тут були всі: вівчарки, спанієлі, такси, лабрадори та ретривери й інші породи, яких він навіть і не знав. Щенята бігали у клітках, весело махаючи хвостами, або просто спали, витягнувши лапи. Деякі були спокійні, а деякі — галасливі, аж занадто шумні. Одне мале щеня, у самому дальньому кутку, гавкало і скавучало без зупинки, і коли хтось наближався, ще й кидалося на сітку.

Свят уже зробив два кола, та жодна собака не видалася йому підходящою. Він навіть думав закинути цю ідею, відчуваючи втому, непевність і тягар порожнечі у грудях. Та все ж зважився на ще одне коло.

Молодий хлопчина, що працював помічником ветеринара, постійно був поруч і намагався розповісти якомога більше про кожну собаку.

— Ось цей кобель дуже спокійний, врівноважений, добре піддається дресируванню. — Свят бачив лише миле щеня, що так і намагалося лизнути йому долоню.

— Ось ця сука трохи кіпішна. Але не норовлива. — Довгошерста колі, звісно, була дуже гарною, і в ній відчувалася порода, — але це знову було не те.

— А ось цей? — Свят указав пальцем на самого галасливого з них.

— О, ні, не раджу. Він, як це сказати… трохи агресивний. Відбраковка. Лютий — неслухняний пес. Гарчить без перестану, кидається на всіх.

Але Свят уже направив візочок саме до його клітки. І як тільки він це зробив, щеня раптом перестало гавкати і просто сіло посеред. Його темні очі ніби проникали крізь Святові власні — читаючи його, перевіряючи.

— Лютий, кажете? Та де ж…

— Ну, я все ж вам не рекомендував брати таку собаку. Вам потрібен хтось більш спокійний… — хлопчина винувато поглянув на закочені всередину штанини, де замість ніг була порожнеча.

— Ні, візьму саме його, — Свят уже не міг відірвати погляду від собаки, як і той від нього. Здавалося, вони дивилися один на одного, неначе в дзеркало. — Лютий, значить…

Хлопчина лише розвів руками та пішов відчиняти клітку.

«Поверне за тиждень», — зауважив він про себе.

Та ні за тиждень, ні за місяць Свят не повернувся.

А цей темний клубок клопоту, якого так усі страхалися, нарешті знайшов не тільки дім, а й того, хто його зрозумів. Його страх бути зачиненим у клітці поступово розвіювався, бо тут, зі Святом поруч, не було обмежень. Прискіпливого контролю.

Лютий знайшов не просто прихисток — він знайшов серце, що його зрозуміло.

Вони розуміли один одного з напівпогляду, напівпоруху долоні. Ніби зналися все життя. Підтверджуючи всі байки про переродження. Немов колись уже були разом, просто не в цьому часі і не в цих тілах.

Спочатку «чорна пляма гладкої шерсті» дуже невпевнено трималася на коротких, товстеньких лапах, які постійно роз’їжджалися в різні сторони. Він часто падав, незграбно сідав, сердився сам на себе і дивився так, ніби вибачався за власну незручність. 

У решті він був дуже невимогливим: спав, де прийдеться, їв, що давали, та найголовніше — терпляче чекав, коли з ним підуть гуляти. Не скиглив. Не вимагав. Просто чекав.

Свят прив’язував довгого повідка до підлокітника візочка і повільно котив його вперед. Пес ішов поруч, не смикаючи та не поспішаючи. В одному ритмі. Так, ніби підлаштовувався не до руху коліс, а до дихання людини поруч.

Зі сторони це виглядало, як дресирований собака, якого муштрували не один рік. Та насправді вони просто порозумілися, інтуїтивно відчуваючи іншого. Де треба зупинитися та почекати. Куди не варто рухатися взагалі, щоб не натрапити на глибоку калюжу.

 І от це вже не щеня. Стрункий, підтягнутий, граційний пес. З поглядом людини, що пережила кінець світу, та не один. З вухами, що чують не просто слова, а передусім інтонацію. Те, що сказано між рядками. Те, що не вимовляється.

І хто сказав, що собаки не вміють розмовляти. Лютий умів. 

І йому було що сказати. Не гавкотом. Не виттям. Присутністю.

Бувало, прийде тихо, безшумно та сяде поруч. Свят дивиться у вікно, у далечінь — і він також. Годину, дві, три. Стільки, скільки треба. Без спроб відволікти. Без нав’язливості. Просто бути.

А в лихі дні, яких у Свята було багато, Лютий переставав бути просто собакою. Скоріше — живим канатом, що лише своєю присутністю пов’язував цей світ із безоднею. Він приносив у пащі бутилку води і просто клав на коліна. Ніби нагадував: пий. Живи. Тут і зараз.

Міг не їсти кілька днів, як і його хазяїн. Не через впертість — через солідарність. Так і сидів біля повної миски. Тренуючи витримку.