1.

Останнім часом він любив прогулюватися вокзалами.

У місті їх було аж три. Без поспіху Святослав обходив їх усі. Такі прогулянки були не простим тинянням без діла. Вони мали сенс. Кожен ранок прокидатися і піднімати себе на ноги. Одягати протези і йти вперед.

А це було складно. Набагато простіше сходити до найближчого магазину за пляшкою, ба більше — замовити її через інтернет. А далі розчинитися в ній, шукаючи винного.

А от пройти навіть кілометр, навіть сто метрів — майже те саме, що встановити власний олімпійський рекорд. Та не тоді, коли в кожному кроці є значення. Мета. І він її для себе знайшов.

На цих галасливих вокзалах. У невпинному потоці людей. Серед кроків, оголошень, свистів і шурхоту валіз він знаходив те, що інші навіть не помічали.

Не заради грошей, співчуття чи чогось такого…

Ні. Однозначно не за цим.

На кожному з них на нього чекали зустрічі. Він зустрічав «своїх». Вихоплював їх із натовпу, навіть у цивільному, і ніколи не помилявся. Не знав ні імені, ні звання, лише одне — він свій, він побратим, він той, хто зрозуміє.

Той, в чиїх очах назавжди залишився відблиск смерті, і це вже давно не стара баба з косою, якою лякали дітей у дитинстві.

Він ставав першим, кого вони бачили на «великій землі». Тим, хто своїм існуванням ніби промовляв: життя після — існує.

І дарували йому свої історії.

Хтось поспішає до дружини, що має от-от народити. Хвилюється, бо і досі не поруч. Та ще більше переймається за своїх, що залишилися на позиціях. Бо це ж теж його родина тепер. А ще не знає, де тепер купити квіти, бо «стікляшка» навпроти пологового закрилася після прильоту. Місто змінилося за його відсутності.

І він почуває себе тут чужинцем. Він помічає лише знайомі фасади, але вони давно вже не рідні. Змінився голос та ритм міста — тепер він став голоснішим, шумнішим. І пахне інакше, без вічної гарі, до якої вже звик.

На такий випадок у Свята завжди є всі дані та координати потрібних локацій. Він може знайти майже все, бо знає, що кожна хвилина тут важлива.

Хтось вирвався лише на кілька днів, бо не бачив родину понад рік. А вони навіть не знають про його приїзд. Вони вже мають плани на ці вихідні. І він хоче встигнути так багато: наговоритися, наобніматися, надихатися своїми дітьми. Ну і, звісно, зрештою просто — відіспатися.

Вони не вітаються — обнімаються мовчки, ніби боячись порушити радіотишу. Може, хвилину. Може, дві. Щоб почати дихати в унісон. Відчути, що тіло ще пам’ятає ритм іншого, що серце ще може відкриватися.

Хтось неквапливо рушає на похорон побратима, відтягуючи кожну хвилину, ніби це зможе його воскресити. Бо ще й досі не може повірити, що того, хто був поруч, уже немає. Святославу знайомий цей біль в очах — він також втрачав побратимів і добре знає, як затягує провина. Як майже неможливо промовити рідним тихе:

— Пробачте. Не вберіг. Він не мав загинути, —  і при цьому не зірватися на крик.

Хтось зійде з підніжки потягу чи автобуса і просто скине з плеча важкий рюкзак. І навіть якщо стрій захований десь там, глибоко між речима, навіть у цивільному — решту сховати просто неможливо.

Ці обережні кроки, коли ноги трохи зігнуті, ніби він зараз іде по замінованій посадці. Прижата до плечей голова. Цей контролюючий усе погляд — оцінюючий, прораховуючий. Як мисливець на полюванні і водночас як здобич, що шукає сховку. Кожен крок сповнений напруги, кожне дихання — важливе.

Тут ніхто не ставить дурних та непотрібних питань:
— Коли…?
— Як…?
— Чому…?

Свят стає їх особистим провідником. Бо коли люди бачать його і ці перші хвилини зустрічі, ніби утворюють незриме коло — мовчазне коло пошани, та при цьому тримаються на відстані.

Бо в цей момент вони бачать таємницю, якої їм не збагнути до кінця ніколи. Як зовсім незнайомі люди, лише переглянувшись, раптом стають ріднішими за рідних та близьких. Бо бачили одне, одне і пережили.

І вокзал затихає. Навіть шум прибуваючих потягів здається тьмяним, віддаленим, ніби весь світ замовк, щоб дати місце цьому моменту.