Розділ 8

— Що як я зараз погоджуся, а як ви підете, то поїду до поліції? 

— Тоді втратиш триста тисяч доларів, бо гроші повернуть власнику, а за свій похід до поліції ти не отримаєш нічого. 

Ілля на кілька секунд задумується. Потім опускає очі.

— Пробач, — каже тихо. — Іншого такого шансу в мене ніколи не буде.

Мені перехоплює подих. Починає шуміти у вухах. Цього не може бути. Цього просто не може бути. Я ж йому так довіряла. А він зрадив мене. Отак просто — за одну хвилину. 

— Ілля.

Мовчить.

— Ілля, а якщо вони вб'ють мене?

Він дивиться на мене. В його очах я бачу сум'яття. Та потім швидко відвертається. Моє серце падає й розбивається на друзки.

Я дивлюся на Платона, однак не бачу в його очах очікуваного тріумфу. Здається йому так само неприємно від того, що сталося, як і мені. Він повертається до Іллі.

— Ми йдемо зараз. Це був жарт. Можеш іти до поліції. Все, що з Дідом розповідали, ми вигадали. Тож шкоди ти не завдаси.

Обличчя Іллі перекошується від гніву.

— Я виявився правий, принцесо? — Платон повертається до мене. Як мені здається, дивиться з жалістю. 

Він зиркає на мене востаннє, підхоплює сумку і вони з Дідом виходять через двері на терасу. 

Ще кілька хвилин я сиджу мовчки та дивлюся їм вслід.

— Орисю…

— Навіть не починай. І ще — між нами все скінчено. 

Після цього ми викликали поліцію. Я зателефонувала Уляні, яка вже наступного дня терміново вилетіла до Києва разом з батьками. Нас ще довго допитували. Нестор Петрович підозрював, що це якісь наші спільники й Уляна довго потім просила вибачення за батька. 

А вже за кілька днів Ілля зібрав свої речі й з’їхав з нашої квартири…

— Я думала кружлятимем завжди

— Як ластівки у небі

— А розлетілися, як два великі літаки

— Кожен у своїй потребі

— Я думала, що побудуємо життя

— Удвох, тримаючись за руки

— Тепер не полишає відчуття

— Що то були лиш мого серця звуки

— І я не плачу, що пішов

— Лишив по собі холодне місце

— Як можеш зрадити — то не любов

— А лиш порожня іскра.

Пройшов рік.

Я спускаюся в метро на станції Почтова площа. На мені мій улюблений білий пуховик. У навушниках грає “Давай назавжди” kolibri. Після подій минулого року довго не могла слухати цю пісню. А останнім часом знову тягне. Натягую капюшон так, щоб менше зустрічатися поглядом з людьми. Після того як Ілля пішов, я стала ще більшим інтровертом. З кожним днем все менше бажання спілкуватися з людьми. В мені ніби щось зламалося. Навіть роботу знайшла віддалену. 

Коли поїзд прибуває, заходжу всередину й забиваюся в куток. Згадую, як весь мій світ крутився навколо нього — його очей, шкіри, обличчя. Як я нікого не бачила крім Іллі, а він продав мене за гроші. Сама себе подумки лаю. Коли я вже забуду й почну жити далі. Це ж добре, що так сталося. Завдяки цій ситуації, я дізналася, що він зрадливий пес. Гірше було б, якби вийшла за нього заміж, а він потім таке зробив.

Виходжу на станції Мінська. Йду до орендованої квартири. Вона для мене й досі надто дорога, але не можу змусити себе переїхати, бо закохана в цей район, у ці зелені влітку й вкриті білосніжним снігом взимку двори, затишний базар, статую Архангела Михаїла, до якого іноді приходжу побалакати та набережну. Не уявляю свого життя без усього цього.

Раптом хтось хапає ззаду мене за плече. Я підскакую на місці, повертаюся, готова верещати, й завмираю. Переді мною стоїть Платон. Чорний пуховик і бейсболка викликають чіткі асоціації з минулим Новим роком. Кілька секунд продовжую мовчки дивитися. Не можу повірити в те, що бачу. Потім виймаю навушники.  

— Ти повернувся? 

— Довелося, бо хтось досі винен мені двісті доларів.

Я усміхаюся.

— То поліція так і не знайшла тебе, Платоне?

Він хитає головою.

— Мабуть, тому, що я не Платон. — Він смішно кланяється й простягає мені руку. — Мене звати Мирон. Вибач, що довелося обманути. Прогуляємося?

Ми йдемо у напрямку до набережної.

— То навіщо ти повернувся?

— Як навіщо? За тобою. Кохання з першого погляду в мене до тебе. Я розповідав, як Дід у юності зустрів в Одесі кохання свого життя — Софію? Вона була донькою циганського барона й Дід ледь не вскочив у халепу через неї.

— Ти знову вигадуєш? 

— Твоя правда, — Мирон сміється. — Нічого не можу з собою вдіяти. Але причина, по якій приїхав до України, правдива. Як ти дивишся на те, щоб цей Новий рік зустріти разом? 

— Тільки якщо ти обіцяєш не грабувати будинки й не робити з мене заручницю.

— От цього обіцяти не можу.

Ми сміємося. Ніколи не знаєш куди приведе тебе твоя дорога. Людина з якою знайома пів життя й за яку збираєшся заміж, може виявитися зрадником. Грабіжник, якому не можна довіряти, може стати вірним другом чи коханням усього життя. 

Ми проходимо повз статую Архангела Михаїла й він мені підморгує та усміхається. Це значить — все добре і я на вірному шляху. Вирішую відпустити контроль і просто йти за покликом долі та волею Бога.

Сподіваюся, що одного дня я знову зможу сказати:

— Ти — мій світ,

— Ти — моє все,

— Ти — моє сонце,

— Ти — мій день.